Розділ 20

Ранок пахнув кавою й небезпекою.

Я сиділа за великим столом у їдальні, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині ще жеврів вогонь минулої ночі.
Марко, як завжди, стояв осторонь — за спиною, у тіні, наче ніч, що ховала нашу таємницю.

Батько перегортав газету, повільно, уважно, ніби читав не новини, а долі людей, якими керував.
Коли він нарешті відклав її, я знала — зараз буде щось важливе.

— Ізабелло, — почав він рівно, без звичних ніжних ноток. — Ти вже не дитина.

Я завмерла, вчепившись у чашку.
— Так, тату.

— І настав час подумати про твоє майбутнє. — він відкинувся на спинку стільця, погляд холодний, розважливий. — Ти маєш бути поруч із тим, хто зможе захистити тебе не лише силою, а й статусом.

Моє серце почало битися швидше.
Марко стояв мовчки. Навіть не рухався.
Але я відчувала його погляд — невидимий, пекучий, повний напруги.

— Я вже маю декілька кандидатур, — спокійно продовжив батько. — Сім’я Б’янчі, наприклад. Їхній син, Рафаель, розумний, освічений, амбітний.

Я відчула, як у мене холонуть пальці.
Рафаель Б’янчі. Хлопець, що колись намагався мене поцілувати, не спитавши дозволу.
Він був ввічливий зовні, але в очах — порожнеча.

— Тату, я не хочу…

— Це не питання бажання, — його голос обрізав моє слово, як ніж. — Це питання честі сім’ї.

Мовчанка зависла в повітрі.
Я бачила, як щелепа Марко напружилася.
Він стояв, наче статуя, але я знала — кожне слово батька він сприймає як удар.

— Я зустрінуся з ним, — сказав батько спокійно. — І якщо все складеться, ми оголосимо заручини.

У мене перехопило подих.
Я підвелася різко, ледь не зронивши чашку.

— Ні, — сказала тихо, але твердо. — Я не вийду за нього.

Погляд батька став темнішим.
— Це не обговорюється, Ізабелло.

— А якщо я вже кохаю іншого?

Мить. Тиша.
Лише звук ложки, що впала на тарілку.

Батько підвів голову.
Його очі звузилися.
— Що ти сказала?

Я відчула, як Марко зробив ледь чутний рух позаду.
— Нічого, — прошепотіла я. — Забудь.

Батько довго вдивлявся в мене, потім кивнув.
— Я все одно подумаю над весіллям. Це в інтересах сім’ї.

Він підвівся й пішов, залишивши за собою запах тютюну й влади.

Я стояла, не в змозі поворухнутися.
А коли нарешті обернулася, побачила, що Марко вже дивиться на мене.
Його очі — глибокі, темні, болючі.

Вони обоє мене втратять, подумала я.
Один — через гордість.
Другий — через страх.

Але я не дозволю нікому вирішувати замість мене.