Розділ 19.

Маєток спав.
Навіть охоронці, що зазвичай стояли біля сходів, сьогодні виглядали байдужими — наче ніч обплела їх м’якими нитками забуття.

А я не могла заснути.
Здавалося, що стіни дихають важко, як перед грозою.
І щось у мені знало — сталося щось між Марко і батьком.

Він не з’явився на вечерю. Не підняв очей, коли я проходила повз охоронний пост.
Його холодність була надто ідеальною, щоб бути випадковістю.

Я чекала. Годину. Дві.
І нарешті не витримала.

Тихо зняла халат, натягла легку шовкову сукню й ковзнула в коридор.
Ніч торкалася моїх щиколоток прохолодою мармуру.
Я йшла босоніж — кожен крок лунав, як подих заборони.

Його двері були прочинені.
Світло настільної лампи малювало золотий відблиск на стіні.

Він сидів на ліжку, в чорній сорочці, розстібнутій на грудях.
Його голова була схилена, руки стиснуті — ніби він тримав у долонях власну провину.

— Ти говорив із ним, — сказала я тихо.

Він здригнувся.
Підвів погляд — і цього було досить, щоб серце підскочило до горла.

— Ізабелло, — його голос був низьким, хрипким. — Ти не повинна бути тут.

— Але я тут, — зробила крок уперед. — Ти думаєш, я не відчуваю, коли щось не так?

— Твій батько… він знає, або майже знає.

Мовчанка впала між нами, як стіна.
Я дивилася на нього — і бачила не охоронця, а чоловіка, який став частиною мого дихання.

— Ти боїшся його, — прошепотіла я.

— Я боюся за тебе. — його пальці напружилися. — Якщо він дізнається, він не зупиниться ні перед ким.

Я ступила ближче.
— То нехай.

— Ізабелло...

— Я вже зробила свій вибір, — сказала я, торкаючись його щоки. — Ти — не просто мій охоронець. Ти — мій світ.

Його подих став глибшим.
Мить — і він схопив мої зап’ястки, ніби боявся, що втратить контроль.

— Ти не розумієш, — прошепотів він. — Якщо я торкнуся тебе зараз — дороги назад не буде.

— Я не хочу дороги назад.

І тоді все зламалося.
Він підвівся, притягнув мене до себе. Його губи — гарячі, відчайдушні — зімкнулися на моїх.
Поцілунок був як буря, як крик душі, що нарешті звільнилася.

Світ зник — залишилися лише ми.