Розділ 18. POV Марко.

Його виклик прийшов о сьомій ранку.
Коротке повідомлення на внутрішньому каналі:

> “Зайди до мого кабінету. Зараз.”

Без звертання, без підпису.
Мені не потрібно було — я знав, від кого це.

Повітря в домі вже зранку було напружене.
Охоронці вдвічі уважніші, ніж зазвичай, погляди — насторожені.
Хтось явно отримав нові накази.

Коли я підійшов до дверей кабінету, серце вдарило раз, другий — і заспокоїлося.
Я завжди вмів контролювати себе.
Але зараз — не просто зустріч із босом. Це був тест.
І я мав пройти його без жодної подряпини.

Я постукав.

— Заходь.

Батько Ізабелли сидів за великим темним столом.
На столі — лише теку з документами, склянку віскі й срібну запальничку.
Він навіть не підвів погляду, коли я став перед ним.

— Ти давно зі мною, Марко. — його голос був спокійний, рівний. — Більше десяти років, якщо не помиляюся.

— Так, сеньйоре.

— І завжди залишався вірним.

— Так.

— Цікаво… — він нарешті підняв очі. — Як довго тримається ця вірність, коли між обов’язком і бажанням — тонка межа?

Моя щелепа напружилась.
— Не розумію, що ви маєте на увазі.

Він посміхнувся. Холодно, як хижак, що вже відчув запах крові.
— Не треба гратися в невинність. Я бачу все. Мою доньку, яка раптом почала світитися від кожного твого погляду. Тебе — з цими очима, що забувають, хто ти такий.

Мовчанка розтяглася, як струна.
Я стояв рівно, не кліпав.
Тільки серце билося швидше.

— Ви найняли мене захищати її, — сказав я рівно. — І я роблю це.

— Захищати — не означає… торкатися. — його голос став крижаним. — Я не ідіот, Марко. Я бачу, що між вами щось є.

Я не відповів. Бо будь-яке слово могло стати кулею.

Він підвівся, обійшов стіл, став майже впритул.
— Ти хороший солдат. Але пам’ятай: навіть найкращих прибирають, коли вони забувають своє місце.

Я дивився прямо в його очі.
— Зрозумів, сеньйоре.

— Сподіваюся, — сказав він, опускаючи руку на моє плече. — Бо я не хочу, щоб довелося вибирати між подякою і… дисципліною.

Його пальці стиснулися.
На мить мені здалося, що це не просто попередження — це вирок, відкладений у часі.

Він відпустив.
— Можеш іти.

Я вийшов, зачинив двері, і тільки тоді дозволив собі вдихнути.
Тремтіння під шкірою зникло не від страху — від злості.

Він уже підозрює.
І тепер кожен наш погляд, кожен дотик може стати фатальним.

Але, чорт забирай…
Коли я бачу її очі, я готовий спалити все — навіть себе.