Розділ 16. POV Марко

Вона спала поруч, загорнувшись у ковдру, ніби боялася холоду, який принесе ранок.
Її обличчя було спокійним, світлим — і я ловив себе на тому, що не можу відірвати погляду.

Я ніколи не бачив її такою.
Без захисту. Без броні. Без виклику в очах.
Просто — справжньою.

Мої пальці ковзнули по її волоссю, а потім зупинилися.
Я боявся навіть дихати голосно, щоб не зруйнувати цей момент.

Минулої ночі все змінилося.
Між нами більше не було стіни.
Вона впустила мене у свій світ, у своє серце — і я не зможу цього забути ніколи.

Її перший дотик, її подих, той тремтячий шепіт — усе це відбилося у мені так глибоко, що тепер навіть біль здавався солодким.

І водночас я розумів: ми приречені.

Вона — донька найвпливовішого мафіозі країни.
Я — лише людина, що колись присягнула охороняти її.
Моя клятва мала бути щитом, а стала пасткою.

Я хотів би сказати, що шкодую.
Але ні.
Я радше помру, ніж відречусь від цієї ночі.

Вона ворухнулась, відкрила очі.
Посмішка — сонна, тиха, тепла.

— Ти не спиш, — прошепотіла.
— Не можу.
— Чому?

Я вдихнув глибоко, торкнувся її щоки.
— Бо не хочу, щоб це виявилося сном.

Вона усміхнулася, притислась ближче.
— Це не сон, Марко. Це — ми.

Я поцілував її чоло.
І подумав, що, можливо, уперше в житті я дійсно щасливий.
Без зброї, без правил, без страху.
Просто з нею.

Але десь у глибині серця я чув кроки неминучого.
Тиша була оманливою.
Я знав, що довго вона не триватиме.
Та навіть якщо світ вибухне завтра — сьогодні я залишу це в пам’яті.

Бо цієї ночі вона віддала мені те, що не належало нікому до мене.
І я ніколи не зможу цього забути.

---

Я дивився, як вона засинає знову.
І пообіцяв собі:
я захищатиму її не тому, що мушу.
А тому, що без неї — мене більше не існує.