Розділ 15.

Минув тиждень після тієї ночі, коли світ розлетівся на друзки.
Після пострілів, крові, зізнань і поцілунків, що змінили все.
Марко одужував повільно. Його рана гоїлася, але я бачила — це лише зовні. Усередині він був поранений глибше, ніж здавалось.

Він уникав мене.
Не так, як раніше — не холодно, а винувато.
І кожного разу, коли я ловила його погляд, у мені щось ламалось.

Тієї ночі я не витримала.

---

Маєток спав.
Лише приглушене світло коридорів і тихе потріскування свічок у холі.
Я стояла перед його дверима кілька хвилин, збираючись із силами.
Потім тихо постукала.

— Марко? — шепіт ледь злетів з вуст.

Жодної відповіді.
Я відчинила двері.

Він лежав на боці, обличчя спокійне, поголене, ніби нічого не сталося.
Світло місяця спадало на його груди, окреслюючи шрами — пам’ять про битви, які він пережив за мене.

Я підійшла ближче.
Кожен крок лунав у серці.

— Ти не повинен бути для мене героєм, — прошепотіла я. — Ти вже ним став.

Він ворухнувся. Очі розплющилися.
І на мить я хотіла втекти, але його голос зупинив мене:

— Белла…

— Я не можу більше чекати, — сказала я тихо, майже благально. — Не після всього.

Він сів, притримуючи плече.
Погляд — палаючий, але стриманий.
— Ми не можемо...

— Ми вже давно переступили «не можна». — я зробила крок ближче. — І ти це знаєш.

Між нами було лише кілька сантиметрів.
Повітря стало важким, насиченим чимось, від чого серце билося швидше.

Його пальці торкнулися мого обличчя.
Ледь. Як дотик вітру.
І все ж — цього вистачило, щоб у грудях запалився вогонь.

— Ти не розумієш, — він прошепотів, — якщо я зроблю ще один крок, назад дороги не буде.

Я усміхнулася крізь сльози:
— Я і не хочу повертатись.

---

Все сталося тихо, ніжно, наче час зупинився.
Його руки були обережні, ніби він боявся мене зламати.
Мої — тремтіли, але не від страху.
Я просто знала: це правильно.

Вперше в житті я відчувала себе не дочкою мафіозі, не принцесою за скляними стінами.
А просто жінкою, яку кохають.

І коли він прошепотів моє ім’я — не як охоронець, не як захисник, а як чоловік — світ зник.
Залишились лише ми.
І ніч, що стала нашою таємницею.

---

На світанку я прокинулась у його обіймах.
Мовчання між нами було теплим, ніжним.
Його дихання — рівне, спокійне.
Я торкнулася його пальців і подумала:
Якщо це гріх — я приймаю його з усією душею.