Розділ 14. POV Марко

Світло пробивалося крізь штори, м’яке й тихе.
Я прокинувся від того, що відчув її подих на своїй шкірі.
Вона лежала поруч, спокійна, мирна, немов увесь світ не існував.

І я хотів, щоб він справді зник.
Щоб не було ні мафії, ні її батька, ні правил, ні клятви, яку я дав десять років тому.

Я дивився на неї й не впізнавав себе.
Людина, яка все життя жила за законом честі, сьогодні порушила все.

Її волосся спадало мені на груди, пальці мимоволі торкнулися темного пасма.
Вона заворушилась і тихо прошепотіла:
— Не дивись так…
— Як?
— Так, ніби шкодуєш.

Я не відповів.
Бо вона мала рацію.
Я шкодував. І водночас — ні.

Її губи торкнулися моєї шиї, і весь мій внутрішній опір розтанув, як лід під полум’ям.
Боже, вона була отрутою. І ліками.

Я обережно відсунувся, сів на край ліжка.
Плече боліло, але не від рани — від ваги того, що ми зробили.

— Ізабелло, — почав я, не озираючись. — Ми зробили помилку.
— Помилку? — її голос змінився. Тихий, але гострий. — Це те, як ти це називаєш?

Я стиснув кулаки.
— Ти знаєш, ким я є. І ким ти. Якщо твій батько дізнається — він уб’є мене.

Вона піднялася, підійшла ближче.
— Я не боюся його.
— А я боюся за тебе! — зірвався я, різко розвернувшись до неї. — Ти не розумієш, у якому світі живеш. Це не гра, Белла.

Вона зупинилася прямо переді мною.
В очах — виклик, вогонь.
— Ти сам навчив мене не боятися. Ти сам зробив мене сильною. І тепер хочеш, щоб я знову ховалася за твоєю спиною?

— Я хочу, щоб ти жила. — слова вирвалися хрипло. — Бо без тебе я…

Я не договорив.
Вона вже торкнулася мого обличчя, пальці гарячі, рішучі.
— Тоді не відштовхуй мене, — шепнула. — Бо наступного разу я вже не дозволю тобі піти.

Вона нахилилась ближче, і я відчув, як світ знову зникає.
Це було божевілля.
Але саме в цьому божевіллі я нарешті відчув, що живий.

Я втримав її обличчя в долонях, поцілував коротко, гостро, з болем.
— Ми приречені, Белла.

— Можливо, — її усмішка була сумною, але впевненою. — Але принаймні раз у житті я хочу, щоб це рішення було моїм.

---

Коли вона пішла в душ, я нарешті зібрав думки.
Мій телефон миготів повідомленнями — виклики від охорони, батько її вже підняв усіх на вуха після нічного нападу.

Я вдихнув глибше.
Якщо він дізнається, що сталося між нами — я не доживу до вечора.

Та я знав і інше:
навіть якщо це кінець — я не шкодуватиму.
Бо вперше за десять років я відчув, що в моєму житті є щось справжнє.