Розділ 12. POV Марко

Все сталося за секунди.
Тиша ночі розірвалась коротким, різким сигналом тривоги.
Я схопив зброю, ще не до кінця прокинувшись — інстинкти зробили те, що мізки не встигли.

Мої хлопці вже були в коридорі, хтось кричав про рух на південній стіні, але я почув інше —
її крик.
Тонкий, переляканий, з її кімнати.

— Белла. — лише це слово встигло злетіти з вуст, перш ніж я зірвався з місця.

Двері були прочинені. На підлозі — розбите скло, тінь, що вислизала крізь балкон.
І вона — зникала в чужих руках.

— Чорт! — я вискочив за ними.
Тіло діяло швидше, ніж розум.
Кулі свистіли в повітрі, охорона кричала в рації, а я чув тільки її подих.
Бачив, як її силоміць саджають у чорний фургон.

Вистріл.
Ще один.
Одного з нападників скосило, але машина вже рвонула з місця.

Я стрибнув у джип, навіть не дочекавшись підмоги.
Мотор заревів, шини зірвали гравій, і я погнав уперед.
Пальці стискали кермо так, що аж побіліли кістки.
В грудях гуло тільки одне: вона.

---

Фургон звернув із головної дороги — просто в лісову смугу.
Я вимкнув фари, увімкнув тепловізор і гнав за ними на відстані.
План?
Його не було.
Єдиний план — витягнути її.
Будь-якою ціною.

Вони зупинились біля старого складу.
П’ятеро. Добре треновані.
Схоже, не місцева шпана — професіонали.
Хтось їх замовив. І я вже здогадувався хто.

Я зачекав, поки двоє відійшли до входу.
Підкрадаюсь. Безшумно.
Першого знімаю ножем — тихо, холодно.
Другого — ударом у шию.
Серце б’ється, як барабан.

Зсередини — голоси.
І серед них — її.

— Відпустіть мене! Ви не знаєте, хто я! —
Я усміхнувся.
Вона не змінилась. Навіть зараз — вогонь.

Двері я вибив плечем.
Все далі — в русі, автомат, два постріли — і тиша.
Вона стоїть, зв’язана, очі розширені.

— Марко?.. — її голос зламаний, але такий живий.
— Я тут. — я розрізав мотузки й потягнув її до виходу.

Та один із нападників ще був живий.
Постріл.
Я встиг лише прикрити її собою.
Біль прошив плече, гарячий метал увійшов у тіло.

Вона закричала:
— Марко!

Я схопив її за руку, стиснув.
— Тихо. Все добре. Я тримаю тебе.

Ми вирвались із будівлі саме тоді, коли почалася пожежа — вогонь, вибух, і я відчував, як кров тепліє на шкірі, але не зупинявся.

Вона плакала, кричала, але йшла, не відпускаючи мене.
І тільки коли ми сіли в машину, я нарешті дозволив собі вдихнути.

Вона обернулась до мене, очі блищали.
— Ти поранений!

Я усміхнувся крізь біль.
— Я бачив гірше. Головне — ти жива.

І тоді вона поцілувала мене.
Не стримано. Не як донька свого батька.
Як жінка, яка щойно зрозуміла, кого насправді любить.

Я відповів.
І цього разу — не втримався.

---

Коли світанок заливав кров і попіл рожевим світлом, я знав одне —
з цього моменту ми перейшли межу.
Назад дороги більше не буде.