Розділ 11. POV Марко

Я зробив найгірше, що міг зробити.
Поцілував її.
Дозволив собі те, що мав поховати назавжди.

Тепер усе інакше.
Її дотик, її запах, її губи — вони не виходять з голови.
Кожен раз, коли заплющую очі, я бачу її обличчя.
І це бісить мене більше, ніж будь-який ворог, із яким я коли-небудь стикався.

Я не маю права на неї.
Я — її тінь, її щит, її гріх.
І водночас — єдиний, хто може її втратити.

---

Я пішов із маєтку тієї ж ночі.
Під приводом — «перевірити територію».
Насправді — щоб утекти.

Вітер рвав волосся, дощ заливав асфальт, але я йшов, не розбираючи дороги.
Кожен крок — спроба забути її голос, її погляд, її руки на моїй шкірі.
Але чим далі я йшов, тим сильніше розумів: від неї не втечеш.
Вона вже в мені.

Я зупинився біля мосту, під яким шуміла річка.
Спогади били в голову, як хвилі об бетон.
Десять років.
Десять, чорт забирай, років я будував стіну між нами.
А вона зруйнувала її одним поцілунком.

І найстрашніше — я не шкодував.

---

Ближче до ранку повернувся до маєтку.
Не міг інакше.
Вона спала. Я бачив її крізь відчинені двері — світло з коридору торкалося її обличчя, і в цьому було щось таке чисте, що мені стало боляче.
Вона спокійно дихала, ніби не знала, що тільки-но зруйнувала все моє життя.

Я стояв і дивився.
Тихо. Без звуку.
І прошепотів, так, щоб ніхто не почув:

— Якби ти знала, як сильно я тебе люблю, Белла…

Мої слова зникли у темряві.
І я поклявся — завтра я знайду спосіб поставити крапку.
Захищати її — ось мій обов’язок.
Кохати її — мій вирок.

---

Але наступного дня сталося те, що змусило мене зрозуміти: доля ніколи не питає, коли ми готові.
Ворог, про якого ми давно забули, повернувся.
І тепер її життя знову було під загрозою.

І коли я почув перший дзвінок тривоги — я зрозумів:
я можу втекти від усього.
Крім неї.