Розділ 8.

Вечір був спокійним — надто спокійним, як для нашого дому.
Батько поїхав на зустріч, а Марко, як завжди, перевірив усі поверхи, перш ніж залишити мене на кілька хвилин.
Я сиділа біля рояля, торкаючись клавіш, і думала лише про одне — його.

Його погляд, його голос, його межу, яку я знову сьогодні намагалася порушити.
І як би він не тікав, я знала: між нами щось є. Невидиме, але справжнє.

Я натисла першу клавішу, і музика наповнила залу — ніжна, тиха, трохи сумна.
І саме тоді щось клацнуло.
Не клавіша. Не замок.
Металевий, різкий звук.
Зі сторони саду.

Я підвелася, серце вистрибнуло з грудей.
— Марко? — крикнула я. Відповіді не було.

Перш ніж я встигла зробити крок, скло у вікні розлетілося на друзки.
Все сталося миттєво: крик, брязкіт, чорні фігури в масках, тінь зброї.
Я відчула, як холод торкнувся шкіри, і в ту ж мить — грім пострілу.

Хтось різко шарпнув мене за руку — і я вдарилася об підлогу.
Повітря вибилося з грудей.
А потім я почула його голос.
— Не рухайся!

Марко.

Він прикрив мене своїм тілом. Його рухи були точні, швидкі, холоднокровні.
Ще один постріл, другий… і тільки після цього я помітила, як близько його обличчя.
Він дихав важко, його очі палали.

— Ти поранена?
— Ні... здається, ні.
— Добре. — Його голос був глухий, наче крізь грім. — Не смій навіть думати виходити звідси.

Він підвівся, і в його силуеті було щось дике, небезпечне — зовсім не те холодне самовладання, що я бачила завжди.
Марко дістав пістолет і вийшов у коридор.
Почулися ще два постріли.
Тиша.

Коли він повернувся, його рука була в крові.
Я підбігла до нього, серце билося так сильно, що я ледве говорила.
— Ти… ти поранений!
— Нічого, дрібниця.

Але це не була дрібниця. Його рукав був просочений червоним.
Я схопила рушник зі столика й почала перев’язувати йому руку, пальці тремтіли.
Він хотів відсторонитися, але я не дозволила.
— Не смій, — прошепотіла я. — Ти врятував мені життя, а я не дам тобі померти через гордість.

Наші очі зустрілися.
На мить усе стихло — тільки подихи, тільки кров, що стікала по його шкірі, тільки це божевільне відчуття, що ми залишилися удвох проти світу.

І тоді він зламався.
Його рука торкнулася мого обличчя. Обережно, майже благально.
— Чому ти робиш це зі мною, Белла…

Його голос був тихим, але в ньому чулося все: біль, страх і те, що він так довго приховував.
І в ту мить я зрозуміла: межа, яку він будував десять років, зникла.
Її просто більше не існувало.