Розділ 7 POV Марко

Вона вже не дитина.
Іноді я ловлю себе на тому, що забуваю про це лише на мить — але цього достатньо, щоб втратити рівновагу.

Ізабелла стояла біля вікна у своїй кімнаті, у м’якому світлі нічної лампи. Її волосся спадало хвилями по спині, а біла шовкова сукня ледь торкалася підлоги.
Я прийшов сказати, що охорона розставлена, що все безпечно, але слова застрягли в горлі.

Бо безпечним я був тільки тоді, коли її не бачив.

— Ти знову не спиш, — сказав я нарешті, хрипко.
Вона повернулася, її погляд — прямий, теплий і небезпечний.
— А ти знову думаєш, що можеш мені наказувати, Марко?

У її голосі було стільки виклику, що мені довелося вдихнути глибше, щоб не видати, як вона впливає на мене.
Десять років я вчився контролювати кожен рух, кожен подих. Але щоразу, коли вона наближається — цей контроль тріскає по швах.

Вона підійшла ближче.
— Пам’ятаєш, коли ти прийшов у цей дім? — її слова були тихі, майже шепіт. — Я була маленька, а ти здавався мені героєм.
Вона підняла голову, її очі світилися в півтемряві. — І зараз здаєшся.

Я відступив на півкроку.
— Ізабелло, це не гра.
— А хто сказав, що я граю?

Вона зупинилася настільки близько, що я відчув аромат її парфумів — жасмин і щось солодке, небезпечне.
Мій розум кричав «відійди», але тіло не слухалося.

Я бачив, як у її погляді спалахує щось — не дитяча упертість, а сила жінки, яка знає, чого хоче.
І в цю мить я зрозумів: вона стала тим, кого я боявся найбільше — спокусою, перед якою я беззбройний.

Я зробив крок уперед — не свідомо, просто тому що не міг інакше.
Її подих торкнувся мого обличчя.
Ще трохи — і я б забув, хто я, і що мені заборонено.

Але я змусив себе відступити.
— Ти не розумієш, у що граєш, — сказав я тихо, майже шепотом. — Цей світ небезпечний. І я не герой.
— Ти мій герой, Марко, — відповіла вона, і це було гірше за будь-яку кулю.

Вона усміхнулася — і я побачив у цій усмішці ту дівчинку, яка колись вперше подивилася на мене очима, сповненими довіри.
Але тепер у них було ще щось інше.
Полум’я.

Я вийшов із кімнати, не озираючись.
Бо знав: якщо обернуся — то перетну ту межу, що тримала нас порізно всі ці роки.
І більше не зможу повернутися назад.