Розділ 6.

Тієї ночі я довго не могла заснути.
Світло від лампи ковзало по стелі, відкидаючи тіні, а в голові крутилося одне й те саме ім’я.
Марко.

Його очі. Його голос. Те, як він стояв поруч, ніби цілий світ зупинився.
І я ловила себе на думці, що це не просто привабливість. Це щось давніше, глибше.

І тоді спогад сам повернувся — давній, але такий ясний, ніби це було вчора.

---

Мені тоді було десять.
У той день я малювала в саду — великі червоні маки, бо мама казала, що вони нагадують серця.
І саме тоді з’явився батько. Його поява завжди означала щось важливе. Але цього разу він був не сам.

Поруч ішов молодий чоловік — високий, засмаглий, у чорній сорочці, з очима кольору нічного моря.
Він рухався тихо, але в його ході було щось сильне, навіть небезпечне.
Я відклала пензлик і завмерла.

— Ізабелло, — сказав батько, — це Марко Де Лука. Від сьогодні він буде твоїм охоронцем.

Я підняла голову, щоб подивитися на нього ближче.
Він дивився на мене серйозно, навіть трохи суворо.
Та коли я усміхнулася — щось у його очах змінилося. Мов іскра пробігла.
Невелика, але достатня, щоб запам’ятатися на все життя.

— Ви будете мене охороняти? — спитала я, намагаючись звучати доросло.
Він злегка кивнув.
— Так, сеньйорина. Це мій обов’язок.

Я тоді не знала, що означає слово “обов’язок”, але серце вперше зробило дивний рух — ніби птах ударив крилами в грудях.
І я подумала, що хочу, щоб він завжди був поруч.

Щоб цей погляд ніколи не зникав.

---

Тепер, через десять років, я розуміла — саме тоді я закохалася.
Дитячим, наївним, але справжнім коханням.
Тим, що не минає, а росте разом із тобою.

Я тоді ще не знала, що любов може боліти.
Що вона стане забороненою, складною, сповненою тиші й небезпеки.
Я просто бачила його — і світ навколо зникав.

І навіть зараз, стільки років потому, коли він стоїть поруч, у мені прокидається та сама дівчинка з пензликом у руках і з серцем, яке вперше вдарилося об ім’я:
Марко.