Розділ 2 POV Марко

Вона змінилася.

Найгірше — він знав, що так буде. Знав, що одного дня маленька Ізабелла з великими очима, яка тягнула його за рукав і просила навчити стріляти, виросте.

Але він не був готовий до цього.

Її погляд… тепер у ньому не було нічого дитячого. Ті очі, великі й темні, тепер палали усвідомленою жіночою силою. Усмішка — виклик. Хода — небезпека. І кожен її рух говорив одне:

Ти мій. Ти завжди був моїм.

Марко стояв поруч із машиною, тримаючи дверцята й намагаючись тримати обличчя незворушним. Ніхто не повинен бачити, що в ньому всередині вибухає.

Особливо вона.

Ізабелла пройшла повз нього — аромат жасмину, теплий дотик повітря, що ковзнув по його шкірі. Небезпека. Не кулі, не ножі, не вороги. Вона.

Вона — найнебезпечніша загроза з усіх.

Марко пройшов за нею, тримаючись рівно позаду, як завжди. Система. Дисципліна. Чіткі правила, які тримали його життя в руках. І які вона зараз розривала, навіть не торкаючись.

Я не можу дивитися на неї так.

Не маю права. Не в моєму світі. Не в її.

— Як пройшла поїздка? — його голос був рівний, різкий, занадто сухий.

— Чудово, — вона обернулася через плече. У її очах блиснула усмішка, від якої у нього стиснулось горло. — Але справжня насолода починається тут.

— Це ваш дім. Тут має бути безпечно, — він відповів механічно, тримаючись за те, що знав.

Вона зупинилась перед ним, нахилилася трохи ближче, так, що він міг відчути її дихання на своїй шкірі.

— А що, якщо небезпека — ти?

Марко ледве втримався. Його долоня стислася в кулак. Добре, що вона цього не бачила — ні, вона бачила все. Завжди бачила.

— Мені не подобаються ігри, Ізабелла, — він ледве прошепотів.

— Ти просто боїшся, що програєш, — її голос був м'який, але кожне слово — удар у його контроль.

Ні. Я боюся, що одного дня дозволю собі перемогти.

Вона зробила крок уперед, знову стираючи межі, і Марко мусив відступити, щоб не торкнутися її. Цей крок назад — він ненавидів його. Він ніколи не відступав. Перед жодним ворогом. Перед жодним викликом.

Але вона не була ворогом.

Вона була забороною.

— Я тут, щоб захищати вас, — повторив він, і це звучало слабше, ніж мав намір.

— А хто захистить тебе від мене? — її посмішка стала небезпечною, майже ніжною. — Ти ж знаєш, я ніколи не здаюся.

Вона розвернулась і пішла далі коридором, повільно, граціозно, знаючи, що він дивиться. Він проводив її поглядом — секунду, дві занадто довго — і тільки тоді змусив себе відвернутися.

Чорт.
Це буде пекло.

Але він поклявся. Батькові. Собі. Системі, що врятувала його від вулиці.

Він буде її тінню. Її щитом.

Не її падінням.