Епілог

Минуло кілька місяців від тієї ночі, коли тиша повернулася в маєток Керрінгтона. Але тепер це була не просто тиша, а спокій — теплий і ніжний, у якому знайшли прихисток два серця, що нарешті стали єдиним.

*******************************************************

День їхнього весілля видався напрочуд сонячним, хоч над Лондоном і навколишніми пагорбами зранку клубочилися тумани. Маєток освітили біло-золоті гірлянди, а сад навколо перетворився на казкову декорацію: арки з живих троянд, свічки в прозорих ліхтарях і біла доріжка, що вела до вівтаря просто на терасі.

Джейн у простій, але елегантній сукні виглядала так, ніби світ сам спинився, аби вдивлятися лише в неї. Її очі світилися не сором’язливістю, як колись, а впевненістю жінки, яка знайшла своє щастя. Едвард у класичному темному костюмі стояв біля неї, тримаючи її за руку так, ніби ніколи не відпустить.

Коли священник промовив: «Чи згодні ви…», їхні голоси пролунали одночасно, твердо й ніжно:
— Так.

Коли ж вони поцілувалися під оплески небагатьох найближчих гостей, вітер розніс пахощі квітів, і Джейн здалося, що сам маєток благословляє їхній союз.

*****************************************************

Вони оселилися в маєтку, який тепер більше не здавався холодним чи відстороненим. Коридори наповнив сміх, кухня — ароматами домашньої випічки, а кабінет Едварда — тихим постукуванням клавіш ноутбука, коли Джейн іноді приносила йому чай і цілувала його в скроню.

Едвард часто повторював, що тепер він знає справжнє значення слова «дім». Бо дім — це не стіни, а вона, його Джейн.

******************************************************

Через рік у великій кімнаті з панорамними вікнами вперше пролунав плач немовляти. Джейн, виснажена, але щаслива, тримала на руках маленького хлопчика з темним волоссячком і пронизливим поглядом, який так нагадував його батька.

— Подивись, Едварде… наш син, — прошепотіла вона, сльози радості котилися по її щоках.

Едвард, схилившись поруч, обережно взяв дитину на руки. Його сильні долоні тремтіли, ніби він тримав у руках увесь свій світ.
— Ти — моя найбільша перемога, — сказав він до Джейн, а потім нахилився й поцілував сина в чоло. — І ти також… маленький Керрінгтон.

Він обійняв Джейн, притискаючи і її, і дитину до себе. У його очах сяяла гордість і любов, яку він ніколи раніше не відчував так гостро.

*******************************************************

Маєток, що колись здавався похмурим і повним тіней минулого, тепер жив новим життям. У вікнах горіло світло, лунали голоси й сміх. Там, де колись панувала самотність, тепер оселилося кохання.

Джейн дивилася на свого чоловіка й сина й думала, що жодні бурі, жодні випробування вже не здатні розлучити їх. Вона пройшла довгий шлях — від сирітського дитячого будинку до коханої дружини й матері.

Вона знайшла своє щастя. І тепер знала: воно — назавжди.

*****************************************************

Минуло кілька років. Маєток Керрінгтона вже не був тим віддаленим холодним осередком тіней, яким його вперше побачила Джейн. Тепер це було місце, де кожен куточок дихав теплом і життям.

У саду, що розцвів пишніше, ніж будь-коли, лунав дитячий сміх. Маленький хлопчик, чорнявий, із іскристими очима, бігав зеленими алеями, намагаючись наздогнати свого золотистого пса.

— Арчі, не так швидко! — сміявся він, але пес — вірний лабрадор Аделіни — лишав йому рівно стільки простору, щоб грати в цю нескінченну гру наздоганялок.

Аделіна, уже підліток, стояла неподалік із книжкою в руках. Вона часто піднімала очі й стежила за малим, а її усмішка була такою теплою й зрілою, що Джейн щоразу відчувала гордість: вони стали справжньою родиною.

Джейн сиділа на лаві під гілками жасмину, а поряд — Едвард. Його рука ніжно обіймала її за плечі. Вони спостерігали, як їхній син сміється, падає в траву, а тоді знову підводиться, щоб бігти далі.

— Подивись на нього, — прошепотіла Джейн, поклавши голову на плече чоловіка. — Він має твою впертість.
— А твоє серце, — відповів Едвард, цілуючи її в скроню. — І це найкраще, що могло з ним статися.

Аделіна підійшла ближче, сіла на траву біля брата, погладила його по волоссю й засміялася разом із ним. У її очах більше не було тіні самотності, яку Джейн пам’ятала при їхньому першому знайомстві. Тепер там світилася впевненість і щастя.

Едвард притиснув Джейн ще міцніше й сказав тихо, але так, щоб почула лише вона:
— Я обіцяв тобі дім, кохана. Але ти дала мені більше — ти дала мені сім’ю.

Джейн усміхнулася, стискаючи його руку. Її погляд зупинився на синові та Аделіні, що сміялися й ділилися своїм світом посеред саду.

Вона знала: тепер попереду — тільки світло. Бо їхнє «назавжди» справді настало.

Вечір поволі спускався на маєток Керрінгтона. За панорамними вікнами мерехтіли вогники міста далеко на горизонті, а всередині панував затишок. У вітальні горів камін, його полум’я кидало теплі відблиски на стіни та підкреслювало м’якість моменту.

Джейн сиділа на килимі, тримаючи на колінах їхнього сина. Хлопчик сонно притискався до неї, слухаючи казку, яку вона читала тихим голосом. Його очі вже злипалися, але він уперто тримався, щоб ще хоч трошки залишитися поруч із мамою.

Аделіна сиділа у кріслі поруч із каміном, загорнувшись у плед, і малювала щось у своєму блокноті. Її усмішка світилася ніжністю — вона час від часу кидала погляд на братика й Джейн, і в її очах було стільки вдячності, ніби вона теж розуміла: тепер у неї є справжня родина.

Едвард стояв трохи осторонь, спостерігаючи за ними. У його очах відбивалося полум’я каміна, а в серці — абсолютний спокій. Він зробив кілька кроків, зупинився позаду Джейн і поклав руки їй на плечі. Вона підняла голову й зустріла його погляд — погляд чоловіка, який нарешті отримав усе, про що мріяв.

Він нахилився й прошепотів їй на вухо:
— Кохана моя… дякую тобі за все.

Вона усміхнулася крізь ніжність і втомлене щастя.
— Любий… Едварде, це ти дав мені світ.