Розділ 22

Маєток здригався, немов живий. Стіни рипіли, вікна тріщали, з люстри падали кристали, розлітаючись гострими уламками. Джейн, ще задихана після нападу, встигла схопити Едварда за руку. Він був блідий, але його очі світилися вогнем рішучості.

Вікторія зависла посеред кімнати — тепер вона була не просто тінню, а чимось більшим: напівжива, напівмертва, охоплена темрявою. Її голос заповнив простір, пронизуючи кістки:
— Ви не втечете. Цей дім — моя в’язниця й моє царство. Якщо я не зможу мати його любов, то зруйную все, що йому дороге.

Едвард підняв голову, ніби нарешті відкинув страх.
— Досить, Вікторіє! Ти втратила мене ще тоді, коли вирішила принести наш дім у жертву своїй жадобі.

Джейн відчула, як її серце калатає швидше, коли його пальці сильніше стиснули її долоню. Вона зрозуміла — його сила не лише у владі чи грошах, а в любові, яку він тепер віддав їй.

Вона зробила крок уперед, дивлячись на жінку-примару.
— Ви програєте, бо кохання не можна тримати в кайданах. Едвард більше не ваш.

Вікторія заревла, і вогні у всіх лампах розірвалися іскрами. Тіні потягнулися до них, мов щупальця, обплітаючи їхні тіла.

Едвард схопив Джейн обома руками, притягнув до себе.
— Джейн! — його голос зірвався, але був упевнений. — Лише разом ми зможемо зупинити її. Ти — моє світло. А я буду твоєю силою.

Вона подивилася йому в очі — темні, але сповнені життя. І в ту ж мить відчула: вони справді одне ціле.

Їхні губи зустрілися в поцілунку — не пристрасному, а радше священному. І саме в цей момент світло, що жило в Джейн, злилося з вогнем сили, що горів у Едварді.

Яскравий спалах вирвався з їхніх тіл, заливаючи всю кімнату. Тіні закричали, відступаючи, а сама Вікторія завила від болю. Її образ почав тріскати, розпадатися, немов стара тканина, що не витримала натягу.

— Ні! — її крик був останнім, перш ніж її тіло розсипалося в чорний попіл, який розвіяло поривом вітру.

Раптом усе стихло. Тиша впала різко, лише вогонь у каміні знову запалився, немов нічого й не сталося.

Джейн, ще тремтячи, притулилася до Едварда. Він тримав її так, ніби боявся відпустити, і його голос звучав хрипко, але з надією:
— Вона зникла… ми зробили це. Разом.