Розділ 20

Полум’я в каміні потріскувало, кидаючи тремтливе світло на стіни кабінету. Тиша була густою, але не тривожною — вона дихала теплом і очікуванням.

Джейн сиділа на м’якому килимі, все ще відчуваючи на губах присмак його поцілунку. Її серце калатало так голосно, що вона боялася — він почує.

Едвард стояв поруч, дивлячись на неї так, ніби наважувався на крок, що міг змінити все його життя. Його погляд був глибоким, уважним, у ньому змішалися бажання і стриманість.

Він сів поруч, доторкнувся до її щоки, змусивши її підняти очі.
— Джейн… якщо ви зараз скажете «ні», я зупинюся. Я ніколи не зроблю кроку, який вам не потрібен.

Вона відчула, як тепло заливає її груди. Вона боялася — не його, а себе: боялася відкритися до кінця. Але водночас — прагнула цього.

— Я хочу… — прошепотіла вона, ледве чутно. — Але ви станете моїм першим.

Едвард застиг. У його очах промайнуло здивування, а потім — ніжність, така сильна, що у Джейн перехопило подих.
— Боже, Джейн… — він провів пальцями по її губах. — Я буду обережним.

Він нахилився й поцілував її знову. Поцілунок був глибший, повільніший, у ньому вже не було страху, лише впевненість і обіцянка. Його руки ковзнули по її талії, обіймаючи її так, ніби вона була найдорожчою у світі.

Вона відповідала йому — спершу невміло, сором’язливо, але з кожним дотиком ставала сміливішою. Її пальці торкнулися ґудзиків його сорочки, і він сам допоміг їй, дозволяючи зняти тканину з його плечей.

Полум’я грало на його шкірі, підкреслюючи силу й міць тіла, але для неї він був не страшним, а єдиним.

Едвард ніжно розстібнув ґудзики її блузки, рухаючись повільно, ніби питав дозволу на кожен дотик.
— Ви прекрасна… — прошепотів він, коли тканина впала на підлогу.

Джейн відчувала, як її сором переплітається з довірою. Вона більше не ховала погляду.

Їхні тіла зустрілися на килимі, теплі й тремтливі. Едвард рухався обережно, наче боявся розбити її тендітність. Його губи залишали сліди на її шиї, її руки вчепилися в його плечі.

— Джейн… ви моя єдина, — шепотів він, коли їхнє дихання змішувалося.

Вона тихо зойкнула, коли він увійшов у неї, відчуваючи біль і одночасно незвідану ніжність. Едвард зупинився, цілуючи її скроню.
— Все гаразд?

— Так… — вона кивнула, сльози блиснули на очах, але це були сльози щастя. — Не зупиняйтеся.

І він слухався — рухався повільно, з турботою, поки біль розчинявся в хвилях насолоди. Джейн відчувала, як світ навколо зникає, залишається лише він, їхні серця, їхні тіла, їхня любов.

Коли все стихло, вони лежали поруч на килимі, сплітаючи пальці. Полум’я догорало, кидаючи останні відблиски на їхні обличчя.

— Я кохаю вас, Джейн, — прошепотів Едвард, цілуючи її в чоло.

— А я вас, — відповіла вона, притискаючись до його грудей. І вперше в житті відчувала себе не сиротою, не чужою — а коханою жінкою.