Розділ 17

Вони спустилися до кабінету, залишивши Аделіну спати під наглядом покоївки. Джейн усе ще відчувала біль у горлі від невидимих пальців, але тепер це було другорядним. Вона знала: нарешті отримає відповіді.

Кабінет був занурений у півморок. Лише камін кидав тремтливе світло на обличчя Едварда. Він стояв, спершися на камінну полицю, і його тінь виглядала довшою та темнішою, ніж будь-коли.

— Те, що я скажу вам зараз, — він заговорив повільно, наче кожне слово боліло, — може змінити все. Ви зненавидите мене. Але, Джейн, ви мусите знати.

Вона стиснула руки, намагаючись придушити тремтіння.
— Скажіть.

Едвард глибоко вдихнув.
— Вікторія не просто… захоплювалася окультизмом. Вона зробила угоду.

Джейн відчула, як у неї похололо під шкірою.
— З ким?

— З тим, чого не можна торкатися. — Він зупинився, проводячи рукою по волоссю, ніби хотів вирвати думку. — Вона прагнула вічної молодості, сили, безсмертя для нашого роду. Вона хотіла, щоб ми стали більше, ніж люди. Я сміявся. А потім… я дозволив їй провести ритуал у нашому домі. Я був поряд. Я дав згоду.

Джейн завмерла.
— Ви… брали участь?

Едвард опустив голову, його плечі здригнулися.
— Я думав, що це гра. Вона горіла цим, а я не мав сили зупинити. У ніч, коли все сталося… вона відкрила двері. Не для життя. Для смерті. Вона хотіла зробити себе вічною — але щось пішло не так. Її серце не витримало. А душа… душа залишилася тут. Прив’язана до цього дому. Прив’язана до мене.

Джейн зробила крок уперед.
— Тобто ви вините себе.

Едвард підняв очі — темні, сповнені муки.
— Бо я винен. Якби я тоді сказав "ні", якби я забрав Аделіну й пішов, нічого цього б не сталося. Я прирік нас усіх.

Тиша затяглася. У вогні каміна щось тріснуло.

Джейн відчула, як у ній борються страх і співчуття. Вона бачила чоловіка, якого всі знали як холодного, могутнього, незворушного Керрінгтона. Але зараз перед нею стояв зламаний чоловік, що ніс на собі тягар, який пожирав його щодня.

Вона тихо підійшла й поклала руку на його плече.
— Ви вините себе. Але справжнє зло — це не ви. Це вона.

Едвард дивився на неї так, наче в темряві нарешті спалахнув вогник, який він боявся втратити.
— Джейн… ви навіть не розумієте, у що втягнулися. Вона не зупиниться, поки не зруйнує все, що мені дороге.

— Тоді ми не дамо їй цього зробити, — відповіла Джейн тихо, але рішуче.

У цей момент у каміні раптово спалахнуло вище полум’я, і на стіні проступила тінь — жіноча, з довгим волоссям і витягнутими руками. Вона дивилася прямо на них.