Розділ 16

Джейн бігла сходами нагору, серце калатало так, що кожен удар віддавався у вухах. Крик Аделіни лунав із дитячої, пронизливий, наче розпач маленької пташки, яку хтось намагається зламати.

Двері кімнати були відчинені. Джейн увірвалася всередину — і застигла.

Аделіна стояла на ліжку, тримаючись за узголів’я, її очі були сповнені жаху. Перед нею, біля вікна, проступала жіноча постать. Тепер вона не була лише відбитком у дзеркалі чи силуетом у тумані — вона була тут, у плоті й тіні водночас. Її обличчя було прекрасним і жахливим: губи, вигнуті у посмішці, очі чорні, як провалля.

— Відійдіть від неї! — вигукнула Джейн, кидаючись до дитини.

Постать повільно повернула голову до Джейн. Голос, холодний і водночас оксамитовий, наповнив кімнату:
— Ти забираєш те, що належить мені. Його. Її. Все.

Джейн схопила Аделіну й пригорнула до себе. В ту ж мить відчинилися двері — Едвард увірвався всередину. Він поблід, коли побачив постать.

— Вікторіє… — його голос зламався.

Жінка засміялася. Смуток і злість злилися в цьому сміхові в щось таке, від чого кров холола. Вона різко простягнула руку вперед — і Джейн відчула, як її тіло стискає невидима сила.

Вона задихнулася, пальці ослабли, і Аделіна закричала від жаху. Невидима хватка стискала горло Джейн так, ніби руки привида справді були реальними.

— Ні! — закричав Едвард, кидаючись уперед. — Забери мене, але не її!

На мить хватка послабла. Джейн упала на підлогу, кашляючи, намагаючись вдихнути повітря. Її погляд розпливчасто сфокусувався на Едварді — він стояв між ними, розкривши руки, немов щитом прикриваючи і Джейн, і дитину.

— Ти належиш мені, Едварде, — пролунав її голос, цього разу різкий, мов крик. — Завжди.

У цей момент вітер увірвався у вікно, розкидаючи іграшки, зриваючи штори, і постать зникла, розчинившись у темряві ночі.

У кімнаті залишилися троє: Джейн, яка все ще задихалася від болю, Аделіна, що плакала в її обіймах, і Едвард, чия постать здригалася від безсилого гніву.

Він опустився поруч із Джейн, торкнувся її обличчя — пальці тремтіли.
— Я не мав допустити цього… Тепер вона піде далі.

Джейн, хоч і зірвана нападом, підвела на нього очі.
— Ми мусимо боротися. Разом.

Едвард дивився на неї довго, і в його погляді з’явилася рішучість, яку вона бачила вперше.

— Тоді ти повинна знати все, — прошепотів він. — Те, чого я досі не сказав нікому.