Розділ 14

Маєток, здавалося, ще довго відлунював від крику Аделіни та дзвону розбитого дзеркала. Після того, як дитина нарешті заснула в обіймах Джейн, Едвард забрав гувернантку до кабінету.

Кімната була занурена в напівтемряву: лише настільна лампа відкидала жовте світло на стоси паперів і старі книги. Едвард стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Його постать здавалася кам’яною, але Джейн бачила — він бореться із собою.

— Ви маєте знати правду, — заговорив він нарешті. Його голос був хрипкий, ніби вирваний із глибини грудей. — Інакше ви не витримаєте й втечете.

— Я не втечу, — твердо відповіла Джейн, хоча серце калатало. — Але я мушу розуміти, що відбувається.

Едвард кивнув і повільно почав:
— Вікторія була моєю дружиною. Блискуча, красива, горда… Вона завжди хотіла більше, ніж я міг дати. Їй було замало грошей, замало слави, замало мене. Вона грала з вогнем — і завжди вигравала. Поки не почала програвати.

Він зупинився, ніби намагаючись підібрати слова.
— Її світло було оманливим. За красою стояла темрява. Вона мала… пристрасть до небезпечних речей: окультних практик, експериментів над свідомістю. Я сміявся, поки не стало занадто пізно.

Джейн відчула, як мороз пробіг по шкірі.
— Ви хочете сказати…

— Так, — перебив Едвард. — Вона зробила все, аби залишитися тут, навіть після смерті.

Джейн здригнулася.
— То вона мертва?

Едвард відвернувся, його руки судомно стискали підвіконня.
— Три роки тому. Я… я сам винен. Я дозволив їй грати з тим, чого не розумів. Її знайшли у західному крилі… зупинилося серце. Лікарі сказали — передозування наркотиків. Але я знаю, це не так. Вона залишилася.

Він обернувся. У його очах було стільки болю, що Джейн ледь витримала погляд.
— Її тінь переслідує цей дім. Вона приходить за мною, за Аделіною, за будь-ким, хто намагається наблизитися. Вона не пробачає.

Джейн стояла нерухомо, стискаючи руки в кулаки. В голові вирувало тисяча думок, але одне було ясним: небезпека не вигадана. Це — реальність.

— І тепер вона взялася за вас, Джейн, — сказав Едвард тихо, але гостро, наче ніж. — Бо ви стали для Аделіни тим, ким вона ніколи не була. І… для мене також.

Його останні слова зависли в повітрі, теплі й страшні водночас. Джейн відчула, як у грудях зійшлося дихання.

За вікном завив вітер, і десь у темряві луною пролунав тихий жіночий сміх.