Розділ 13

Ніч опустилася важкою тишею. Маєток стояв у темряві, немов гігантський звір, що завмер перед стрибком. Джейн не зімкнула очей — вона сиділа поруч із Аделіною, яка спала неспокійним сном, раз у раз зойкаючи уві сні.

Раптом клацнув замок. Ледь чутно, але Джейн, насторожена, підхопилася миттєво. Вона подивилася на двері дитячої. Ручка повільно опустилася вниз.

— Хто там? — її голос зрадницьки затремтів.

Ніхто не відповів.

Ручка сіпнулася ще раз. І ще. Потім раптово — двері здригнулися, немов хтось сильно штовхнув їх іззовні.

Аделіна прокинулася й закричала, кидаючись до Джейн.
— Вона тут! Вона прийшла за мною!

Двері грюкнули з такою силою, що стіни здригнулися. Замок затріщав, і Джейн, не маючи часу думати, відсунула шафу й притиснула її до дверей.

— Ні! Ви не увійдете! — вигукнула вона, хоча розуміла, що кричить у порожнечу.

Але це не була порожнеча. По той бік дверей пролунав шепіт, той самий, холодний, мов подих:

— Вона належить мені.

Аделіна знову зойкнула, притиснувшись до Джейн. У дитини почало труситися тіло від страху.

Двері різко перестали тремтіти. Запала тиша. Та раптом щось інше змусило Джейн завмерти: у дзеркалі на протилежній стіні відобразилася жіноча постать. Висока, темноволоса, з чорними очима, що світилися, немов жарини. Вона стояла позаду них — хоча кімната була порожня.

Джейн закричала й кинулася до дзеркала. Вона схопила стілець і різко вдарила у скло. Дзеркало розсипалося на тисячі уламків.

Образ зник.

Аделіна ридала, тремтячи від жаху, а Джейн пригорнула її, відчуваючи, як серце глухо б’ється в скронях.

У дверях раптом з’явився Едвард. Він розштовхав шафу з неймовірною силою й увірвався в кімнату. Його очі розширилися, коли він побачив уламки дзеркала й двох переляканих істот на підлозі.

— Вона була тут, — задихано прошепотіла Джейн. — Вона намагалася забрати Аделіну.

Едвард зблід, ніби сам бачив привида. Він обійняв доньку, але очі його зустрілися з Джейн — і в них було не лише розпач, а й визнання:

— Я боявся, що цей день настане.