Розділ 4.

Наступного ранку маєток виглядав інакше. Сонце пробивалося крізь скляні стіни, заповнюючи холодні коридори теплом. Джейн прокинулася від дзвінкого сміху, що лунав із саду. Вона швидко вдягнулася й вийшла надвір.

Аделіна бігала галявиною, тримаючи повітряного змія. Її кучеряве волосся розвівав вітер, а обличчя сяяло радістю. Це була перша мить, коли Джейн побачила її справді щасливою.

— Міс Рід! — закричала дівчинка, помітивши її. — Ходімо! Допоможіть мені його втримати!

Джейн підбігла, схопила мотузку й разом з Аделіною підняла змія вище в небо. Вони сміялися, бігали по траві, і на мить Джейн забула, що це лише робота. Вона відчула себе частиною чогось справжнього, давно омріяного.

— Ви вмієте сміятися, — серйозно сказала Аделіна, коли вони врешті зупинилися. — А попередні няні майже ніколи не сміялися.

Джейн усміхнулася, відчуваючи теплий ком у горлі.
— Бо вони не знали тебе, Аделіно.

Дівчинка міцно обійняла її, і в цю мить Джейн відчула: вперше за довгі роки вона комусь справді потрібна.

---

Вона не помітила одразу, що за ними спостерігали.

З тераси, де стояла велика чорна гойдалка, Едвард Керрінгтон дивився на них, тримаючи в руці чашку кави. Його погляд був важким, непроникним, але в ньому промайнула якась мить здивування.

Він рідко бачив дочку настільки живою. Зазвичай Аделіна була тихою, замкненою, із настороженим виразом обличчя. А тепер вона сміялася так, що лунало на весь сад.

Едвард нахилився вперед, поставив чашку на поручень і залишився стояти, схрестивши руки. Його очі ковзнули від дитини до Джейн. Вона виглядала інакше, ніж учора: розкутою, легкою, вільною. Її сміх звучав дивно невимушено в стінах, де зазвичай панувала мовчазна дисципліна.

— Вона нагадує свіже повітря, — пробурмотіла позаду місіс Грейсон, яка теж вийшла на терасу.

Едвард кинув на економку короткий погляд, але нічого не відповів. Лише довше залишався стояти, дивлячись, як Джейн і Аделіна запускають змія в небо, немов дві змовиці, які не мали нічого спільного з його холодним світом.

---

Коли гра скінчилася й вони повернулися до будинку, Джейн здригнулася, побачивши його на терасі. Він стояв так, наче чекав саме на неї.

— Ваша робота, здається, має успіх, — промовив він сухо.
— Ваша дочка чудова, — відповіла Джейн, тримаючи Аделіну за руку.
— Вона потребує більше, ніж ви думаєте, міс Рід, — його голос став нижчим. — І якщо ви вже взялися… не підведіть її.

Він розвернувся й пішов, навіть не глянувши на доньку. Аделіна лише зітхнула й міцніше стиснула руку Джейн.

---

Того вечора Джейн довго думала про нього. В його голосі був холод, але й щось інше — біль, який він ретельно ховав. І чомусь їй стало цікаво, що ж насправді приховує серце Керрінгтона.