Розділ 3.

Її запросили на вечерю не одразу. Спершу Джейн подумала, що господар маєтку взагалі не планує більше звертати на неї увагу. Весь наступний день вона провела з Аделіною — читала, гуляла у саду, слухала її тихі сповідальні розповіді про школу, яку дівчинка відвідувала лише зрідка.

Але ввечері, коли Джейн відводила Аделіну спати, до неї підійшла місіс Грейсон:
— Містер Керрінгтон чекає на вас у їдальні.

Джейн завмерла. Вона не встигла навіть переодягнутися: на ній була проста блузка й темна спідниця. Проте відмовитися не могла.

Їдальня була величезною, з довгим столом, за яким могла б сидіти ціла компанія, але за ним був лише один чоловік.

Едвард Керрінгтон сидів, відкинувшись на спинку стільця, у темному светрі. Перед ним стояв келих червоного вина. Коли Джейн увійшла, він підняв погляд і майже непомітно всміхнувся — іронічно, з відтінком скепсису.

— Сідайте, міс Рід, — сказав він. — Не хвилюйтеся, я не кусаюся. Принаймні не одразу.

Вона відчула, як щоки спалахнули, але сіла навпроти.

— Ви працювали з дітьми раніше? — спитав він.
— Лише кілька підробітків. Репетиторство, допомога в школі… — відповіла Джейн. — Але я люблю дітей. І мені здається, вони це відчувають.

Едвард відкинувся назад, розглядаючи її, ніби намагався знайти слабке місце.
— Ви не виглядаєте на людину, яка знає, що таке справжні труднощі.

Джейн завмерла. Його слова вдарили гостро й несподівано. Але вона не відвела погляду.
— Я виросла в дитячому будинку, містере Керрінгтоне, — тихо сказала вона. — І якщо ви думаєте, що це легкий шлях… ви помиляєтесь.

Настала тиша. Він трохи примружив очі, і на мить у його погляді з’явилося щось інше — не глузування, а, можливо, повага.

— Сміливо, — нарешті промовив він. — Більшість на вашому місці почали б виправдовуватись.

— Мені нема чого виправдовуватись, — відповіла Джейн.

Його вуста ледь помітно смикнулися.
— Знаєте, міс Рід, люди зазвичай тікають із цього дому. Одні не витримують тиші. Інші — мене. Ви впевнені, що готові залишитися?

Джейн відчула, як серце б’ється швидше. Вона хотіла б сказати, що впевнена, але знала: це було б неправдою. І все ж, у ній було щось сильніше за страх.

— Так, — сказала вона. — Я готова.

Едвард підняв келих, уважно дивлячись на неї.
— Побачимо, — промовив він майже пошепки, і в його голосі звучала обіцянка — чи то небезпеки, чи то чогось більшого.

---

У ту ніч Джейн довго не могла заснути. Образ його очей переслідував її, як і думка: що ж такого приховує цей чоловік, що навіть власний дім здається в’язницею?