Розділ 2.

Двері відчинила жінка середніх років у строгому костюмі. Сиве волосся було зібране в акуратний вузол, а погляд — уважний, майже колючий.

— Міс Рід? — її голос звучав офіційно, без жодної нотки емоцій.
— Так, — Джейн кивнула, намагаючись говорити впевнено.
— Я місіс Грейсон, економка. Господар зараз зайнятий. Але маленька Аделіна вже чекає.

Джейн на мить здригнулася: в голові майнула думка, що вона раптом потрапила у світ, де все занадто серйозно, надто чужо. Вона пішла за економкою коридором, намагаючись не розглядати занадто відверто все довкола.

Маєток ізсередини справляв враження ще сильніше, ніж зовні. Холодний бетон поєднувався з теплими дерев’яними панелями, світлі стіни — з величезними полотнами сучасного мистецтва. Простір був наповнений світлом, але тиша робила його схожим на музей.

— А ось і вона, — сказала місіс Грейсон, відчиняючи двері до однієї з кімнат.

На килимі серед іграшок сиділа дівчинка. Темне кучеряве волосся спадало на плечі, великі сірі очі з цікавістю дивилися на незнайомку. На вигляд їй було років вісім.

— Аделіно, це міс Рід. Вона буде проводити з тобою час, допомагати в навчанні та іграх.

Дівчинка не одразу відповіла. Вона повільно встала, взяла в руки м’яку іграшку й підійшла ближче.
— Ви… справді будете тут жити? — її голос був тихим, але в ньому звучала надія.

Джейн відчула, як щось м’яке стислося в її грудях.
— Так, — усміхнулася вона, присівши, щоб дивитися на дівчинку на одному рівні. — Якщо ти не проти.

Аделіна трохи задумалася, потім кивнула і несподівано взяла Джейн за руку.
— Ви пахнете книжками, — серйозно промовила вона.
Джейн здивувалася й засміялася.
— Мабуть, це найкращий комплімент, який я коли-небудь чула.

Місіс Грейсон трохи здивовано звела брови, спостерігаючи за сценою, але нічого не сказала. Лише кивнула й вийшла з кімнати, залишивши їх удвох.

---

Джейн провела з Аделіною перші години, читаючи їй уголос і допомагаючи складати конструктор. Дівчинка виявилася розумною, але замкненою, з тінню смутку в погляді. Її сміх лунав рідко, зате коли це траплялося — кімната оживала.

Коли вечірні промені пробилися крізь великі вікна, Аделіна зненацька запитала:
— А ви вже бачили мого тата?

Джейн знітилася.
— Ні, ще ні. А він… який?

Дівчинка замовкла, знизала плечима й стиснула іграшку міцніше.
— Він буває різний, — нарешті сказала вона. — Іноді дуже добрий. А іноді краще не говорити нічого.

Джейн хотіла спитати ще, але в цей момент двері рвучко відчинилися.

На порозі стояв він.

Високий, у темному костюмі, без краватки, з розстібнутим верхнім ґудзиком сорочки. Світло з коридору падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси й темний погляд. Він дивився на Джейн уважно, оцінююче, так, наче намагався прочитати її думки.

— То це ви, міс Рід? — його голос був глибоким, хриплуватим.
— Так, — Джейн швидко підвелася, намагаючись не видати хвилювання.
— І вже подружилися з моєю донькою, бачу.

Аделіна підбігла до нього й обійняла за руку. Він мимохіть погладив її по волоссю, не відводячи погляду від Джейн.

У цьому погляді було щось тривожне. Наче він одночасно хотів її відштовхнути й утримати.

— Побачимо, — тихо промовив він, — чи зможете ви залишитися тут довше, ніж інші.

---

Джейн відчула, як у грудях защеміло. Вона зрозуміла: від цього чоловіка залежатиме більше, ніж вона могла собі уявити.