Вступ

 Серце цієї історії б'ється в ритмі дивовижної дівчини. Яка хоче дізнатися істину. Селестія - молода, але вже непокірна душа в якій сплетено милосердя та самовпевненість. В її білосніжних крилах немовби сховані всі таємниці небес, а її очі є відображенням полум'яного серця. 

   Ангел взлетіла в небесну блакить. Призупинившись  подивилась на цю загадкову долину із хмар. Вона бачила це кожен день, однак цього разу все здавалося інакшим, чужим. Можливо, це сталося тому, що вона довгий час спостерігала за людьми й мріяла що в неї також могла бути сім'я мати та батько, та доля вирішила по інакшому. Ангели не мали сім'ї. Але її під свій захист взяв один із головних серафимів Ізабель. Якби не її білосніжно гарне волосся та історію народження як янгола нічого не було б.

   Селестія крокує розкішним садом. Де квіти сплітаючись в танці зі світла сонця та місяця тягнуться до гори. Вона помічає Ізабель. Не поспішає в її бік, поруч стоїть силует, раніше невідомий їй. Та чує таку розмову:

- Ти знаєш що говорять про Селестію? Якщо це все так її заберуть до верховної Богиня. Хтозна-що буде з дівчинкою. - з жалістю сказала таємнича фігура.- Це якось зв'язано з її батьками...

Різко перебила Ізабель  сказааши:

 - Спробуй уникати цієї теми краще. Є речі про які не варто казати. Не тут і не зараз.- різко перебила її Ізабель.

Повернувшись вона побачила дівчиную. Таємничий силует різко розчинився в темряві. 

- Чого ти тут тиняєшся Селестія. Все повертайся до справ. - перевівши тему Ізабель прогнала дівчину з саду.

    Пізніше як Селестія не просила Ізабель розказати про що вони говорила але вона була не похитна.

 - Розумієш я хочу тебе захистити. Тобі це не потрібно. Давай забудем про це і все. 

 - Ні це ти не розумієш. Серце підказує мені що мушу їх віднайти. І я вже знаю хто мені допоможе...

    Дівчина звернулась за допомогою до подшого ангела Азазеля. Пустеля Дудаїл - в'язниці янгола це місце за межами людського світу. Поза впливом часу. Де сонце не освітлює землю, а тиша має вагу каменя. Діставшись Селестія побачила глибоку ущелину що спускалась у безодню. На дні знаходився він. Азазель ангел війні. Спокуси. Гордині. Над ним звисав камінь мовчання покладений архангелом Рафаїлом. Цей камінь не дозволяє йому говорити, кликати чи навіть думати. 

- Допоможи дізнась про батьків прошу... - блага вона.

Та її слова повисли у повітрі. Залишившись не почутими. Подумавши що іншого виходу нема. Вона зняла камінь. Вмить Азазель взлетів вверх. Селестія ще не зрозуміла яку помилку зробила. Однак  дороги назад вже не було. Через хвилину ангел приземлився поруч. Земля ніби горіла та тремтіла під ногами. 

- Що ти хочеш від мене ? Навіщо зняла камінь ? - голосно і грізно промовив він.

- Благаю, відкрий мені хоч якийсь слід, що пов’яже мене з батьками…

- Навіщо тобі це? Ти ангел — найпрекрасніше створіння… — нахилившись до неї майже впритул, промовив він з легкою усмішкою на губах.

- Мені всеодно просто хочу до них.- тихо відповіла  Селестія. - Відчуваю невидимий зв’язок, що тягне мене до них.

- Ти не тільки це відчуваєш? Я правий. 

- Це немає різниці ти мені допоможе чи ні?

- Так але що я отримаю натомість?

- Все що завгодно тільки підкажи де їх шукати?

 Однією рукою Азазель розкрив портал. Не промовивши ні слова. Щтовхнув Селестію всередину. Її очі впіймали останній образ — самовдоволену і моторошну усмішку падшого ангела.

   У той самий час  Ел наслідник пристолу  прогулювався в таємничому лісі Етерії. Полював на різних казкових тварин. Натрапив на дивний слід зі срібного блиску. 

   - Ей ти чого застив? - здивовано спитала Габріела.

   - Ти не бачиш тут якісь слід. На стежині. -невпевнено промовив Ел.

     Йдучи стежкою вони помітили відбитки на деревах кущах і дорозі. Всі сліди були дуже дивні. Їм здалося що вони світяться ледь помітним срібним блиском. 

Врешті вони дійшли галявини. На ній лежала дівчина вся в порізах та з двома рубцями на спині. Ел митю підбіг до неї.  Вона була без тями. Тому було вирішено взяти її з собою в замок.

    Наступного ранку прокинувшись Селестія не зрозуміла де знаходиться . Кімната вся в зелені, травах та якіхось невідомих для пляшечок . В середині все затримтіло. Все що вона пам'ятала пихатий посмішку. І головне де її крила? В кімнату заходить Ел:

   - Як ти себе почуваєш ?

Селестія забившись в куточок не вимовила ні слова. 

- Не бійся . Ми знайшли тебе в лісі . Як тебе звати? - спокійним голосом запитав Ел.

   - Се… Селе…Селестія - невпевнено сказала дівчина.  

   Це єдине що вона пам'ятала своє ім'я.

   - Добре Селестія ти пам'ятаєш як опинилась на тій галявині? 

   - Нічого не пам'ятаю… - зі сльозами на очах вимовила вона.

    Їхню розмову перервав цілитиль Анна :

    - Все досить докучати бідній дівчині - різко сказала Анна  і показуючи Елу що потрібно вийти. - Все добре заспокойся. Я тобі принесла чаю вип'єш?

    - А що там ? - тримавши чашку з чаєм спитала дівчина .

    - Відвар із ромашки та календули — він заспокоїть тебе й полегшить біль у твоїх ранах. А коли відпочинку і тобі стане краще тоді зможеш поділитися, як опинилася там.

     Селестія й сама не розуміла, чому розповіла все що пам'ятала незнайомій жінці. Та було відчуття, ніби вона знала Анну все життя. Спершу цілителька не вірила її словам, однак два шрами на спині дівчини розвіяли всі сумніви.

   Коли вони закінчили в кімнату вернувся Ел та приніс одяг. Напевно Селестія ще ніколи не бачила такої одежі. Вперше в житті одягнула штани. Олнак коли хотіла наступити на землю миттю впала. Незміцнілі ноги були ще не готові. Отож  Анна та Ел хотіли покинути кімнату аби Селестія відпочила .

Схопивши Анну за руку дівчина не зхотіла її відпускати. Так вона й залишилась поруч із знесиленим ангелом, який і гадки не мав, що чекає його далі…