Глава 6

Вечір опустився на місто теплим оксамитом. Вікна світилися м’яким жовтим світлом, у повітрі ще тримався запах весни й солодкого морозива, яке вони їли просто на набережній, сміючись, коли холод торкався губ. Каель того дня ніби вирішив зібрати для неї всі дрібні радості світу. Він дивився на неї так, ніби вона — його найулюбленіше диво. Казав, що її сміх звучить краще за будь-яку музику. Що її очі змінюють відтінок, коли вона щаслива. Що її руки створені для тепла. Вони зліпили замок із піску — кривуватий, із вежами, що трохи нахилялися. Еліна серйозно вирівнювала стіни, а Каель урочисто прикрашав їх мушлями, які знаходив поруч.
— Це фортеця для принцеси, — сказав він, ставлячи маленький прапорець із травинки.
— А принцеса тут я? — вона підняла брову.
— Тут є ще варіанти? — він посміхнувся так, що в неї всередині стало світліше.
Але потім із куща виповз павук. Маленький, звичайний, але для Еліни — цілий монстр. Вона різко відсахнулася, тихо скрикнула й схопилася за його руку.
Каель миттю підхопив її на руки.
— Гей, — прошепотів він, притискаючи її до себе. — Я нікому не дозволю тебе образити. Навіть восьминогому герою кущів.
Вона засміялася крізь хвилювання, обійняла його за шию. І у той момент їй було так спокійно, ніби весь світ міг існувати лише в цих руках.
Тепер, коли день повільно розчинявся в сутінках, вони були вдома. Еліна стояла під теплими струменями води, заплющивши очі. Краплі ковзали по шкірі, змиваючи залишки страхів і втоми. У пам’яті знову й знову спливав його голос, його сміх, те, як він тримав її, коли вона злякалася.
У кімнаті Каель уже сидів на ліжку у своїй улюбленій позі — спина рівна, ноги схрещені, долоні на колінах. Його ведмежі вушка ледь ворушилися, ніби він прислухався до кожного звуку води за дверима ванної.
Він чекав.
Коли Еліна вийшла, загорнута в м’який рушник, з трохи вологим волоссям, він підняв на неї погляд — теплий, уважний.
— Ти сьогодні світишся, — сказав він тихо.
Вона зніяковіло усміхнулася, переодяглася в улюблену піжаму й лягла під ковдру. Ліжко прийняло її м’яко, знайомо. Каель пересунувся ближче, обережно ліг поруч, притягнув її до себе так, щоб її голова опинилася на його грудях.
— Готова до подорожі? — прошепотів він.
— Тільки якщо ти поруч, — відповіла вона, вже напівсонна.
Його пальці повільно перебирали її волосся, рухи були рівними, заспокійливими. Він нахилився й торкнувся губами її чола — поцілунок був ніжний, як обіцянка.
— Сьогодні жодних темних вогників, — прошепотів він. — Тільки світло. І я поряд.
Еліна відчула, як її дихання стає глибшим, спокійнішим. Серце вирівняло ритм. Тепло його обіймів огорнуло її, мов захисний кокон, і коли вона повільно занурилася в сон, Каель залишився поруч — тихий охоронець її снів, готовий знову лікувати те, що колись боліло.

Сон почався майже як продовження їхнього дня.
Еліна знову стояла на теплому піску. Небо було ніжно-рожевим, хвилі лагідно торкалися берега. Каель поруч — такий самий спокійний, усміхнений. Він тримав її за руку, і в тому дотику було стільки впевненості, що вона майже повірила: так буде завжди.
— Дивись, — сказав він, показуючи на обрій. — Світло ніколи не зникає повністю.
Вона хотіла відповісти, але повітря раптом стало густим. Небо потемніло, мов хтось провів по ньому чорною фарбою. Пісок під ногами перетворився на холодну сіру поверхню, і тоді з тіні вийшов Арчі.
Він аплодував повільно, з кривою посмішкою.
— Ти дійсно думаєш, що він тебе кохає? — його сміх був різким, металевим. — Ти ж знаєш, чим це закінчується.
Еліна відступила ближче до Каеля, стискаючи його руку. Та його пальці раптом стали холодними, ніби зробленими з туману.
— Припини, — прошепотіла вона, але голос звучав слабко.
Із темряви з’явилися ще дві постаті. Колишня подруга — з тим самим поглядом, повним прихованої зверхності, і її перше кохання — знайоме обличчя, яке вона кохала. Вони стали по обидва боки Арчі.
— Ти йому не потрібна, — сказала подруга, склавши руки на грудях.
— Він теж кине тебе, — додало перше кохання, дивлячись крізь неї, ніби вона прозора.
Їхній сміх злився в один звук — гучний, оглушливий. Пісок під ногами почав тріскатися. Небо тиснуло зверху, стискаючи простір.
— Ні! — закричала Еліна, схопившись за голову. — Замовкніть!
Вона повернулася до Каеля, шукаючи в його очах підтримку. Але його не було. Місце поруч стало порожнім. Лише холодний вітер кружляв там, де щойно стояв він.
— Каелю? — її голос зірвався. — Каелю, будь ласка…
Темрява почала повзти ближче, ковтаючи берег, ковтаючи обрій. Постать Арчі розмивалася, але його сміх усе ще лунав у повітрі.
— Бачиш? — прошепотів він десь зовсім поруч. — Всі йдуть.
— Каелю! — вона кинулася вперед, але простір розтягувався, як у спотвореному дзеркалі. Кожен крок ніби відкидав її назад.
Серце калатало так сильно, що відлунювало у скронях. Вона задихалася.
— Допоможи мені! — благала вона, простягаючи руки в темряву. — Я тут… я боюся…
Її голос тонув у порожнечі. Сміх стишався, але разом із ним стирався й світ. Залишалася тільки вона — маленька, розгублена, серед безмежної темряви. В ту мить, коли відчай став нестерпним, коли коліна підкосилися й вона впала на холодний пісок, з її грудей вирвався останній крик:
— Не залишай мене…
Буря стихла, і Еліна відчула, як холодне повітря пустелі обвиває її тіло. Вона стояла сама, маленька, у тілі своєї п’ятирічної себе, посеред безкрайнього піщаного моря. Довкола нічого не було, лише порожнеча і м’який шепіт вітру, що стелився по піску. Перед нею стояли два лікарняних ліжка, на яких лежали мама й тато. Їхні обличчя були спокійні, але холодні, наче замерзлі у часі. Лікар підійшов повільно, і його рухи здавалися нереальними. Він накрив простинями тіла батьків, ховаючи їхні обличчя, і відступив назад, залишаючи Еліну одну серед безжальної тиші.
— Ні! Мама! Тато! — закричала вона і кинулася вперед, намагаючись схопити їх, але ліжка віддалялися, стираючись у повітрі, і зрештою зникли зовсім. Серце стискалося, у грудях щось рвалося, а сльози текли безупинно. Піщана пустеля, що здавалася безмежною, тільки підсилювала її відчуття самотності.
— Ел, дивись… — пролунав ніжний голос хрещеної. Він прокотився по пустелі, тихий і теплий, як обійми. — Це ведмедик Каель. Він завжди буде з тобою. Він захищатиме тебе від жахів і буде твоїм вірним другом.
Еліна підняла голову, величезні очі, сповнені сліз, зустріли погляд хрещеної. Вона відчула легкий дотик тепла, який пробіг по серцю, і всередині щось затремтіло.
— Тільки пам’ятай одне, — продовжила тітка ніжним, але впевненим голосом, — він буде з тобою, якщо ти відкриєш йому своє серце. Не ховай страхи, не ховай біль, не тримай їх для себе. Довіра робить його сильним, як і тебе. Він завжди залишиться поруч, але тільки коли ти дозволиш йому бути частиною твого світу.
Перед нею стояв ведмедик, невеликий, пухнастий, з плюшевими серцями на шиї, що тихо сяяли в пітьмі пустелі. В його маленьких очах вона побачила тепло, ніжність і розуміння. Серце Еліни почало трохи теплішати. Вона простягла руки, обійняла його, і відразу відчула, як від плюшу розходиться тепле, заспокійливе тепло, яке огортало її з усіх боків. Голос тітки продовжував звучати, немов тихий шепіт, що проникав прямо в душу:
— Він пам’ятає кожну твою сльозу, кожен сміх, всі твої секрети. Він — твій охоронець і твій друг. І навіть коли здається, що ти зовсім одна, він буде поруч.
Еліна притиснула ведмедика до себе ще міцніше, відчуваючи, як кожен його рух, кожен легкий ворух плюшу створює відчуття захисту. Піщана пустеля, холодні лікарняні ліжка, навіть глухий шепіт вітру — все відступало, залишаючи тільки тепло, безпеку і розуміння. Вона тихо видихнула і відчула, що навіть коли світ здається жорстоким і несправедливим, є хтось, хто завжди залишиться поруч.
— Я зрозуміла… — прошепотіла вона, і її маленькі плечі, напружені від страху й болю, розслабилися. — Я не залишу тебе одного, а ти будеш зі мною… завжди.
Ведмедик сяяв яскравіше, ніж раніше, і стрічка з плюшевими сердечками злегка обвила її шию, немов обіцяючи: він ніколи не покине її. Тінь хрещеної розчинилася в повітрі, але голос її залишився всередині, тихий і теплий, як промінь сонця, що пробивається крізь темряву.
Еліна стояла серед пустелі, але відчула: вона більше не сама. Її серце охороняє хтось, хто розуміє і любить її без умов, хто бачить її страхи і приймає їх. Їй здавалося, що цей маленький друг, який колись був просто плюшевим ведмедиком, може витримати будь-яку бурю разом із нею. Серце почало битися спокійніше, а на обличчі з’явилась усмішка, ніжна й трохи сором’язлива, але щира — вона знала, що тепер її страхи не будуть самотніми, бо хтось завжди буде поряд, щоб тримати їх за руку.