Глава 5

Еліна різко відкрила очі. Темрява зникла. Ні лісу, ні дощу, ні прірви. Її кімната. Тихі стіни. Бліде світло ранку, що тільки-но починало торкатися підвіконня. Вона лежала у своєму ліжку, під знайомою ковдрою, і повітря було звичайним — теплим, домашнім.
Серце калатало так сильно, що віддавало у скронях. На віях ще блищали сльози. Вона провела долонею по обличчю, ніби перевіряючи, чи це справді реальність, і повільно сперлась на лікті. Поруч із нею, як і раніше, у позі лотоса сидів Каель. Спокійний. Світлий. З тією самою ніжною усмішкою, від якої у грудях ставало трохи легше. Його ведмежі вушка ледь ворушилися — то одне, то друге — наче він навмисно намагався виглядати кумедно, аби розвіяти залишки нічного жаху.
— Доброго ранку, — м’яко сказав він.
Це було надто просто. Надто буденно для того, що вона щойно пережила. Дихання Еліни збилося. Груди стискалися, ніби темрява ще тримала її зсередини. І раптом сльози знову покотилися — рясні, гарячі, неконтрольовані.
— Гей… — тихо видихнув Каель.
Він миттєво змінив позу, швидко ліг поруч і притис її до себе. Міцно. Тепло. Так, що вона відчула його серцебиття під своєю щокою. Його руки обгорнули її, створюючи навколо неї живий щит.
— Мені було страшно… — захлипнулася вона, хапаючи повітря уривчастими ковтками. — Я падала… вони тікали… я знову була сама…
Каель притис її ще сильніше, його підборіддя лягло на її маківку. Одна долоня повільно ковзала по її спині, заспокійливо, ритмічно.
— Ти не сама, — тихо сказав він. — Ти прокинулась. Ти повернулась. І я тут.
Вона вчепилася пальцями в його футболку, ніби боялася, що він теж може розчинитися.
— Вони всі тікали від мене… — прошепотіла вона. — А я бігла… і знову падала…
— Ти більше не біжиш, — спокійно відповів він. — Ти лежиш у своєму ліжку. У теплі. Зі мною.
Його ведмежі вушка злегка ворухнулися і торкнулися її скроні. Дурнувато, ніжно. Еліна навіть крізь сльози ледь усміхнулася.
— Ти тремтиш, — прошепотів він і ще ближче притис її до себе, ніби міг власним теплом вигнати рештки темряви з її шкіри. — Дихай зі мною.
Він повільно вдихнув. І вона, схлипуючи, спробувала повторити. Раз. Ще раз.
Його груди піднімалися рівно, впевнено. Це був ритм, за який можна було вхопитися.
— Ті сердечка… — прошепотіла вона. — Вони не тікали.
Каель на мить завмер, а потім ледь помітно усміхнувся.
— Бо є речі, які залишаються, — тихо сказав він. — Їх не треба наздоганяти.
Вона притулилася щокою до його грудей, слухаючи серцебиття. Воно було справжнім. Теплим. Стабільним.
— Мені було так самотньо… — прошепотіла вона вже тихіше.
— Тепер ти тут. І я тут, — відповів він. — Ти впала… але піднялася. Навіть уві сні.
Його пальці знову повільно провели по її спині. Ведмежі вушка ледь торкнулися її волосся. Еліна ще трохи плакала — уже тихіше, без паніки. Сльози стікали повільно, але з кожною хвилиною дихання ставало глибшим.
— Ти залишишся? — прошепотіла вона, майже дитячо.
Каель не відповів одразу. Він лише міцніше обійняв її.
— Зараз я тут, — сказав він м’яко. — І тримаю тебе.
Цього моменту їй вистачило.Бо темрява зникла. А тепло його обіймів було сильнішим за будь-який сон. Через кілька хвилин її дихання майже вирівнялось. Сльози стихли, лишивши після себе лише теплу вологу на віях. Вона все ще лежала в його обіймах, слухала, як спокійно б’ється його серце… і раптом завмерла.
— Стривай… — вона повільно підняла голову й подивилась на нього. — Як я опинилась вдома?
Каель ніжно посміхнувся. В його очах не було ані тіні розгубленості.
— Ти заснула в моїх обіймах там, на пляжі. — Він провів пальцем по її щоці, стираючи останній слід сліз. — І я приніс тебе додому.
Еліна кліпнула, намагаючись уявити це.
— Ти… ніс мене через усе місто?
— Так.
— Я важка, — тихо пробурмотіла вона.
Його вушка ледь ворухнулися, а в погляді з’явилася грайлива іскра.
— Для мене — ні.
Вона уважно вдивлялася в нього, ніби шукала ознаки жарту. Та в його голосі була лише м’яка впевненість.
— Чому ти це зробив? — її питання прозвучало дуже тихо. — Міг просто розбудити мене…
Каель трохи нахилив голову.
— Бо ти виглядала спокійною. Наче вперше за довгий час щось відпустила. Я не хотів переривати це.
Її груди стиснулися від теплого, незвичного відчуття турботи. Між ними повисла тиша, яка більше не була напруженою.  Еліна повільно підвелася на лікоть, їхні обличчя стали ближчими. Її пальці знову потягнулися до його ведмежого вушка і ніжно його почухали. Він ледь прикрив очі від задоволення.
— Дякую, — сказала вона. — За те, що ніс. За те, що тримав. За те, що був у сні… і зараз тут.
Його долоня ковзнула до її шиї, великий палець обережно торкнувся її шкіри.
— Я хотів, щоб ти прокинулась і перше, що побачила, було щось тепле.
Вона затамувала подих.
— Ти занадто хороший, — прошепотіла вона.
— Просто поряд із тобою хочеться бути кращим.
Їхні лоби торкнулися. Її подих зігрівав його губи. Вона вагалася лише мить — коротку, майже невидиму.
Потім сама скоротила цю відстань. Поцілунок був тихим. Обережним. Наче вони обидва перевіряли, чи світ навколо не зникне від цього дотику. Його губи торкнулися її м’яко, з паузою, з питанням.
Вона відповіла. Тепло розлилося по її тілу, і в грудях щось нарешті стало на своє місце. Його рука на її спині стала трохи впевненішою. Коли вони відсторонилися, їхні носи ледь торкалися одне одного.
— Більше не тікай за тим, що тікає, — тихо сказав він. — Те, що твоє, залишиться з тобою.
Вона дивилась у його очі довго.
— А ти залишишся? — майже пошепки.
Він усміхнувся, торкнувшись кінчиком носа її щоки.
— Поки ти дозволяєш мені бути поруч — я тут.
Еліна посміхнулась — уже щиро, тепло.
— Сьогодні вихідний… може, прогуляємося?
Каель примружився, ніби обдумував щось дуже серйозне. Його ведмежі вушка повільно піднялися вгору.
— Це офіційне запрошення?
— Так, пане, — вона ледь усміхнулася ширше. — У парк.
— Тоді я зобов’язаний погодитися.
Вона сіла на ліжку, відчуваючи, як сон остаточно відступає. За вікном уже світлішало — весняний ранок обіцяв бути теплим. У повітрі відчувалася свіжість, ніби день спеціально чекав на них.
— Тільки… — вона раптом примружилася, — ти ж не підеш так?
Каель опустив погляд на себе. Все ще босий, у домашній сорочці, з трохи скуйовдженим волоссям.
— А що не так?
— Ти виглядаєш так, ніби я тебе щойно виграла у лотерею м’яких іграшок.
Він удавано образився.
— Я, між іншим, дуже елегантний.
— Дуже, — серйозно кивнула вона. — Особливо о п’ятій ранку.
Він піднявся з ліжка з перебільшеною гідністю й попрямував до шафи.
— Добре. Зараз ти побачиш справжній стиль.
Еліна засміялася й теж підійшла до своєї шафи. Вона довго розглядала сукні, пальцями перебираючи тканини. Хотілося чогось легкого, світлого. Весна ж.
— Каелю, ти як думаєш — зелена чи бежева?
— Та, у якій ти будеш посміхатися.
Вона обернулася.
— Це не допомагає.
— Допомагає. Я чесний.
Поки вона переодягалася, він намагався застебнути ґудзик на сорочці… і раптом почувся тихий тріск.
— Е-е…
— Що ти зробив? — вона визирнула з-за дверцят шафи.
— Нічого катастрофічного.
Ґудзик лежав на підлозі. Еліна не витримала й засміялася — легко, дзвінко.
— Стій, я пришию.
Вона підійшла ближче, взяла голку з ниткою зі шухляди. Каель стояв перед нею слухняно, трохи нахилившись.
— Тільки не рухайся, — попередила вона.
— Я як статуя.
— Ти як ведмедик, якого намагаються зашити.
Він тихо пирхнув.
Коли вона пришивала ґудзик, їхні обличчя опинилися близько. Занадто близько. Він дивився на неї так уважно, що вона відчула це шкірою.
— Чого ти так дивишся? — тихо спитала вона.
— Бо ти зосереджена і дуже мила.
Її щоки злегка порожевіли.
— Готово, — вона відступила на крок. — Тепер ти офіційно придатний для парку.
— А ти? — він уважно оглянув її.
Легка сукня м’яко лягала по фігурі, волосся вона залишила розпущеним. Еліна виглядала ніжно й трохи схвильовано.
— Я… теж готова.
Він простягнув їй руку.
— Тоді ходімо, поки парк не образився, що ми запізнюємось.