Глава 4

Вечір весняно й м’яко огортав місто. Повітря було теплим, напоєним запахом вологи й молодого листя. Ліхтарі світили золотаво, а десь поруч хтось сміявся — життя текло звичайно, ніби нічого особливого сьогодні не сталося.
Двері книгарні зачинилися за їхніми спинами.
Еліна йшла поруч із Каелем, але думками поверталася назад. Слова Арчі крутилися в голові, наче подряпана платівка. Його тон. Його погляд. Його впевненість, що варто принести квіти — і вона розтане.
«Після всього… він справді думав, що я пробачу», — гірко подумала вона.
Під грудьми стиснуло. Старий біль прокинувся раптово, ніби його тільки й чекали. Очі зрадницьки защипало. Вона швидко кліпнула, намагаючись зібратися, та сльози все одно блиснули в теплому світлі ліхтарів. Каель тихо взяв її за руку. Його долоня була теплою. Пальці переплелися з її пальцями природно, без запитань. Вона завмерла на мить.
— Болить? — спокійно спитав він, дивлячись вперед, ніби просто про погоду.
Вона ковтнула.
— Трохи.
Він зупинився. Обережно повернув її до себе. Весняний вітер легенько ворушив його світле волосся, і під ним ледь помітно здригнулися вушка.
— Те, що болить, — ще живе, — тихо сказав він. — А те, що живе, можна вилікувати.
Вона дивилась на нього, і сльоза все ж скотилась по щоці.
— Я не слабка через це? — прошепотіла.
Він підняв руку й дуже обережно стер сльозу великим пальцем.
— Ти сильна, бо стояла сьогодні перед ним і не похитнулась.
Його голос був спокійний, але в ньому відчувалась твердість.
— Я пишаюся тобою, Еліно.
Вона ледь усміхнулась крізь вологі очі.

— Ходімо до озера, — тихо запропонував Каель, коли вони дійшли до перехрестя. — Там зараз спокійно.
Еліна кивнула. Їй хотілося повітря. Простору. Тиші без стін. Весна дихала на повні груди. Дерева вже вкрилися молодим листям, у повітрі пахло водою й травою. Стежка до озера була знайома — вона приходила сюди раніше, коли потрібно було сховатися від усього світу. Вони йшли поруч, і його рука весь час залишалася в її долоні. Тепла. Надійна.
Біля води було тихо. Озеро відбивало небо, поверхня ледь рябіла від легкого вітру. Вони сіли на пісок, трохи осторонь від доріжки.
Кілька хвилин мовчали.
— Я не через Арчі так… — раптом сказала вона, дивлячись на воду. — Тобто не тільки через нього.
Каель повернув голову до неї, але не перебивав.
— Першими мене покинули батьки, — її голос став тихішим. — Я була ще дитиною. І раптом… порожнеча. Усі казали: “Тримайся, ти сильна”. А я просто хотіла, щоб хтось повернувся.
Вона ковтнула повітря.
— Потім була подруга. Найближча. Я їй усе розповідала. І про нього теж… про хлопця, який мені подобався. Вона знала, як я червоніла, коли він заходив у клас. — Еліна гірко всміхнулась. — А потім вони почали зустрічатися. Їй він навіть не був потрібен. Просто… могла.
Пісок сипався крізь її пальці.
— І тоді я вперше відчула, що якщо щось для мене важливе — його можуть забрати.
Каель слухав, не відводячи погляду.
— Перше кохання було… наївне. Я вірила в усе. У “назавжди”, у “я ніколи тебе не скривджу”. — Вона зітхнула. — А потім зрада. Брехня. І знову це відчуття, що мене легко замінити.
Вітер легенько торкнувся її волосся.
— Тому сьогодні… коли Арчі прийшов із квітами… це не просто про нього. Це про те, що я знову ніби стою маленька й дивлюсь, як щось важливе зникає.
Голос зірвався.
— Я втомилась втрачати, Каелю.
Сльози підкотили раптово. Вона намагалася втриматися, але груди стислися, дихання стало рваним.
— Може, зі мною щось не так? — прошепотіла вона. — Може, я просто… недостатня?
Біль прорвався. Вона закрила обличчя долонями й гірко заплакала. Не стримано, не красиво, а по-справжньому. Плечі здригалися, сльози текли крізь пальці. Вона навіть не помітила, як Каель пересунувся ближче. Він обережно притягнув її до себе, міцно обійняв, притиснув до грудей. Його руки були впевненими, але ніжними. Він нічого не казав одразу — просто тримав. Її лоб уперся в його плече. Вона відчула тепло, рівне биття його серця.
— Ти нічого не втратила через свою цінність, — тихо промовив він, коли її плач трохи стих. — Люди йдуть через власні слабкості. Не через те, що ти недостатня.
Він провів долонею по її волоссю — Тебе не покинули, бо ти не варта любові. Тебе покидали ті, хто не вмів любити.
Її пальці стиснули тканину його худі.
— Я боюся знову довіряти.
— Я знаю, — прошепотів він. — І я не прошу одразу. Дай мені бути поруч. Крок за кроком.
Він притис її трохи сильніше, ніби хотів зібрати всі уламки болю в свої руки. Озеро тихо шуміло, весна дихала навколо, і в його обіймах вона дозволила собі плакати не на самоті.
Вони сиділи на теплому весняному піску, притулившись одне до одного. Озеро тихо шелестіло хвилями, ніби берегло їхню розмову. Каель обіймав Еліну міцно, проте обережно — так, ніби вона була чимось цінним, що довірили лише йому. Її голова лежала на його плечі. Вона вже заспокоїлась, дихання вирівнялось. У грудях ще залишався легкий щем, проте поряд із ним цей щем ставав м’якшим. Йому теж було добре — це відчувалось у тому, як його пальці іноді злегка стискали її долоню, ніби перевіряючи, чи вона досі тут.
Мовчання між ними було теплим. Живим.
І раптом, ніби випадково, ніби боячись власних думок, Еліна тихо запитала:
— Каелю… а якщо зняти з тебе ці чари?
Він ледь поворухнувся, проте обійми не послабив.
— Чому ти питаєш?
Вона ковтнула повітря, дивлячись на воду.
— Бо виходить… якщо я зцілюсь… якщо перестану боятись… ти станеш просто іграшкою. А я… — її голос затремтів. — У мене завжди забирають щось важливе. Спочатку батьків. Потім дружбу. Потім любов. Я боюсь, що коли мені стане легше, світ вирішить, що з мене досить… і відбере тебе.
Каель повільно повернув голову, щоб бачити її обличчя. В його очах не було ані страху, ані сумніву.
— Я не річ, Еліно, — тихо сказав він. — І не нагорода за твої страждання. Я поруч, бо хочу бути поруч. Чари чи їх відсутність цього не змінять.
Вона підняла на нього очі. У сутінках вони здавались темнішими, глибшими.
— А якщо я змінюсь?
— Люди ростуть. Це нормально. — Він ледь усміхнувся — Я теж змінюсь. Питання лише в тому, чи ми захочемо йти поруч.
Її пальці міцніше стиснули його худі, ніби вона перевіряла, чи він справжній.
— Мені страшно бути щасливою, — прошепотіла вона.
Каель обережно притиснувся щокою до її волосся.
— Тоді дозволь собі маленьке щастя. Ось це. Зараз. Без обіцянок назавжди. Просто теплий вечір, озеро і ми.
Еліна заплющила очі. Його слова не звучали як клятва, вони звучали як вибір. І в цьому виборі не було магії — лише двоє людей, які сиділи біля води й тримали одне одного так, ніби це і є відповідь.
Вона тихо видихнула.
— Я хочу, щоб ти залишився.
Каель мовчав. Його погляд ковзнув по темній гладі озера, ніби там, у віддзеркаленні неба, можна було знайти відповідь. Він знав більше, ніж говорив. Знав, що все складніше, ніж здається. І знав, що спосіб є… та надто крихкий, надто небезпечний, щоб кидати ним у її руки, як рятівне коло. Бо раптом не спрацює — і тоді вона втратить ще більше.
— Я теж хочу залишитись, — тихо сказав він.
Еліна повільно підняла голову з його плеча. Її очі ще блищали від сліз, проте в них уже жевріла надія.
— Ти не знаєш як?
Він усміхнувся ледь помітно, проте в цій усмішці було щось гірке.
— Знаю один шлях.
Вона завмерла.
— Який?
Каель обережно провів пальцями по її долоні, ніби малював невидимий візерунок.
— Якщо чари знімуться через твоє зцілення, то вони тримаються на твоєму болю. Значить, щоб я залишився… ти маєш обрати мене не через рани. А через себе. Через силу.
Вона нахмурилась.
— Я не розумію…
— Якщо ти станеш цілісною і все одно захочеш, щоб я був поруч… якщо це буде твій вибір, а не страх втрати… тоді магія втратить владу. І я залишусь не як чарівний ведмедик, а як людина.
Еліна дивилась на нього, ніби намагаючись розгледіти правду між рядків.
— А якщо не спрацює?
Він на мить заплющив очі.
— Тоді я просто зникну з твого життя. Без пам’яті про мене. Ти залишишся з силою, яку в собі знайдеш.
Її пальці різко стиснули його руку.
— Я не хочу перевіряти це ціною тебе.
— А я не хочу, щоб ти залишалась зламаною лише тому, що боїшся мене втратити.
Між ними зависла тиша. Теплий вітер колихнув її волосся, і він обережно заправив пасмо за вухо. В її грудях щось здригнулося. Вона повільно притиснулась до нього знову, обійняла міцніше. Каель притис її до себе. Його підборіддя торкнулося її маківки.
— Я поруч. Поки ти обираєш світло — я з тобою.
Озеро тихо шуміло, наче зберігало їхню таємницю.