Глава 3

Вона прокинулась від м’якого ранкового світла. Повільно відкинула ковдру — і завмерла.
Він сидів на іншому краї ліжка в позі лотоса. Спина рівна, плечі розслаблені, білосніжне волосся спадало на обличчя. Іграшкові вушка ледь здригнулися, коли він відчув, що вона дивиться. На його шиї все ще сяяла та сама стрічка з маленькими сердечками — тонка, червона, знайома до болю.
— Доброго ранку, — його голос звучав тихо, наче теплий чай у долонях. — У тебе був трохи неспокійний сон, але я домовився з Морфеєм. Ти спала спокійно.
Еліна потерла очі.
— Доброго ранку… А ти що, не спав?
Він ледь усміхнувся.
— Я магічне створіння. Мені ні сон, ні їжа не потрібні. Я існую, доки ти потребуєш мене.
Вона сіла, підтягнула ковдру до грудей.
— І скільки це триватиме?
Він нахилив голову, уважно дивлячись на неї.
— Поки твоє серце не перестане стискатися від болю.
Вона тихо пирхнула.
— Тоді тобі доведеться сидіти тут вічно.
Його вушка знову ворухнулися — цього разу серйозніше.
— Я маю п’ять способів, — сказав він спокійно. — І використаю кожен.
Вона скептично підняла брову.
— І що ж це за магія така?
Він розгорнув долоню. У повітрі між ними спалахнули крихітні іскорки у формі сердець.
— Перший — сни. Я приходитиму в них і витягуватиму твої страхи, один за одним. Другий — спогади. Ті, що ранять, я переплету з новими відчуттями. Третій — дотики. Коли ти дозволиш, я навчу твоє тіло згадати, що тепло існує. Четвертий — правда. Я говоритиму з тобою чесно, навіть коли це боляче. І п’ятий… — він подивився їй прямо в очі. — Я залишатимусь поряд. Навіть коли ти відштовхуватимеш.
Еліна мовчала. Її пальці самі потягнулися до стрічки на його шиї. Вона торкнулася маленького сердечка. Воно теплішало під її шкірою.
— А якщо моє серце — це вже руїни? — тихо спитала вона.
Він повільно взяв її руку в свою.
— Руїни — це ще місце. А значить, можна збудувати знову.
Його вушка ледь тремтіли. І чомусь це змусило її усміхнутися.
— Ти надто впевнений у собі для плюшевого ведмедика.
— Я твій хранитель, — відповів він. — І я вже почав.

Еліна зачинила за собою двері ванної й сперлась руками об умивальник. У дзеркалі — звичайна вона: трохи скуйовджене волосся, тіні під очима, погляд, що звик тримати оборону.
Чистячи зуби, вона скептично всміхнулась своєму відображенню.
— На моєму ліжку сидить красивий хлопець… і це, чорт забирай, плюшевий ведмідь? — пробурмотіла подумки. — Серйозно?
Піна м’яти пощипувала язик, холодна вода освіжила обличчя. Вона вдихнула глибше. Реальність відчувалась звичною: кахель під пальцями, дзюрчання крана, відлуння кроків у коридорі.
«Може, я просто втомилась», — майнула думка.
Вона витерла обличчя рушником і вийшла на кухню.
Там пахло ранком. Тихим, сірим, ще трохи сонним. Еліна насипала каву в турку, залила водою, поставила на плиту. Полум’я спалахнуло м’яким блакитним язичком.
— Ти вариш її занадто швидко, — пролунав за спиною знайомий голос.
Вона завмерла на мить, потім повільно озирнулась.
Він стояв у дверному проході, вже в її старій широкій футболці, що ледве прикривала стегна. Білосніжне волосся спадало на плечі, а на шиї — та сама червона стрічка з маленькими сердечками. Вушка ледь здригнулися, коли їхні погляди зустрілись.
— Ти риєшся в моїх речах? — сухо кинула вона.
— Я обрав перше, що пахло тобою, — спокійно відповів він. — І так… каву краще знімати до того, як вона втече.
Вона різко повернулась до плити — і справді, піна вже піднімалась.
— Чудово. Тепер ти ще й кулінарний критик.
Він підійшов ближче. Занадто близько. Вона відчула тепло його тіла крізь тонку тканину футболки, ледь вловимий аромат — щось свіже, ніби зимове повітря.
— Я відчуваю, коли ти нервуєш, — тихо сказав він. — Кава тут ні до чого.
Еліна взяла чашку, зробила ковток. Гіркота розлилась по язику.
— Якщо ти плід моєї уяви, то чому ти такий нахабний?
Його вушка ворухнулись, а на губах з’явилась легка усмішка.
— Бо ти дозволила мені з’явитися. А значить, частина тебе хоче, щоб я був справжнім.
Вона мовчала. Чашка трохи тремтіла в її руці.
— Я просто п’ю каву, — тихо сказала вона. — І це звичайний ранок.
— Так, — м’яко відповів він. — Звичайний ранок, у якому ти вже не одна.

Вона посміхнулась — тихо, ледь помітно, щоб він не встиг це зловити. Щось у цій дивній ситуації починало їй подобатись. Може, його впевненість. Може, те, як він дивився на неї — уважно, ніби вона центр його світу.
Вона повернулась до нього, схрестивши руки на грудях.
— І що ти робитимеш? Я зараз піду на роботу.
— Я піду з тобою.
— Ага, аякже, — фиркнула вона. — В якості кого?
— В якості знайомого.
— Знайомий, який носить плюшеві вушка і цілими днями ходить за мною? Так не піде. — Вона задумливо потерла підборіддя. — Є ідея. Нам якраз потрібні співробітники на мою зміну. Тож…
Вона розвернулась і пішла в кімнату. Через хвилину повернулась із чорним худі, яке на ній виглядало надто великим, і темними штанами.
— Ось. Вдягай. Вибач… штани колишнього. Інших у мене немає.
Він узяв речі, на мить затримавши погляд на тканині. Його вушка ледь опустилися, але лише на секунду.
— Вони більше не його, — спокійно сказав він. — Тепер це просто одяг.
Він стягнув футболку й швидко натягнув худі. Рукави трохи закрили долоні. Штани сіли ідеально, ніби шилися для нього. Вушка сховались під капюшоном, хоча їхні кінчики все одно трохи випирали.
Еліна оцінила його поглядом.
— Ну… тепер ти схожий на звичайного хлопця. Майже.
Він підійшов ближче, опустив капюшон глибше.
— Я стану ким завгодно, аби бути поряд.
Вона на мить затримала подих, потім швидко відвела очі.
— Добре, “знайомий”. Якщо хтось спитає — ти просто шукаєш роботу. І ніякої магії, ясно?
Він усміхнувся кутиком губ.
— Лише мінімум, — тихо відповів він.
Еліна перевдяглась,  взяла сумку, перевірила телефон, ключі.
— Ходімо. Подивимось, чи візьмуть на роботу мого… знайомого.
Він відчинив перед нею двері.