Глава 2

Будильник рвонувся різким гудінням і вирвав Еліну зі сну. Вона різко сіла на ліжку, закинувши з себе ковдру. Голова тріщала, кожен рух здавався надто важким. Але на роботу треба було збиратися.Відчуваючи біль у скронях, вона підійшла до дзеркала і застигла.
— Господи… що вчора сталось? — прошепотіла вона, розгублено вдивляючись у своє обличчя. — Скільки я випила…
Зітхнувши, Еліна пішла чистити зуби. Потім дістала ролик для масажу обличчя і почала обережно катати його по щоках та лобі.
Минула ноч все ж спливала у її пам’яті, як кадри зі сну, але куди реальніші. Троянди на столі. Піца, що впала з рук. Біль, зрада… і ведмедик.
Вона прикусила губу і тихо посміхнулася:
— Розмовляючи з ведмедиком… я справді сильно розвезлася з тією пляшкою вина…
Вона торкнулася волосся, намагаючись привести себе до ладу, і думки повільно закрутилися далі, наче намагаючись відновити послідовність минулого вечора.
— Чекай-но… — зупинилась вона. — Я ж заснула на підлозі… а прокинулась на ліжку?
Ноги ледве тримали, коли вона зайшла в кімнату. Очі повільно обходили простір.
В кімнаті було чисто. Ні пелюсток, ні розбитого скла, ні бокалів. Все виглядало так, наче нічого не трапилось.
Але ведмедик лежав там, де завжди — на центрі ліжка, зі своїми плюшевими сердечками.

— Я що, повернулась у минуле? — прошепотіла вона сама собі, затримавши погляд на порожньому ліжку. — Ні сліду від нічного хаосу… Може, мені наснилось? Але будун реальний…
Вона повільно пішла на кухню. Тіло ще тремтіло від вчорашніх емоцій та вина. Зробила ковток води — потім ще два, аж трохи полегшало сухість у роті.
Взяла яблуко з холодильника, поклала його до сумки.
— Не маю часу думати, а то запізнюсь, — пробурмотіла вона сама собі, швидко перевдягнулася і вибігла з дому.
Вулиця була весняна і свіжо пахла. Еліна крокувала, намагаючись відволіктися, але коли проходила повз старе дерево біля під’їзду, щось привернуло її погляд.
На вітрі розвивалась простиня. Простиня, що ще вчора лежала на її ліжку.
— Чорт, — прошепотіла вона. — Так, зрада мені не наснилась…
Серце стиснулося, але разом з тим прокинувся якийсь новий страх і суміш нерозуміння. Світ здавався одночасно знайомим і дивно чужим. І відчуття того, що нічого не можна залишити просто в минулому, накотило хвилею, важкою і невідворотною.

Еліна встигла на роботу вчасно.
Автоматичні двері книгарні ковзнули вбік, впускаючи її у знайомий аромат паперу, кави та свіжої поліграфії. Тут усе було стабільним. Передбачуваним. Без зрад і нічних голосів.
Вона привіталася з колегами, натягнула звичну легку усмішку — ту саму, яку вміла носити роками. Розставляла книги по полицях, перевіряла цінники, акуратно вирівнювала стопки новинок.
— Еліно, ти сьогодні якась тиха, — кинула одна з дівчат.
— Просто не виспалась, — легко відповіла вона.
І це навіть звучало правдоподібно.
Та всередині думки крутилися лише навколо одного.
Ведмедик. Світло. Голос.
Може, це все-таки сон? Стрес, алкоголь, нерви… Мозок іноді викидає дивні штуки. Вона ж доросла людина. Іграшки не говорять. Але тоді куди поділися троянди? Розбита пляшка? Скло? Пелюстки? Простиня на дереві під будинком була реальною.
Вона видихнула, сперлась ліктями на стійку і потерла скроні.
— Добре… — прошепотіла ледь чутно. — Якщо це мій мозок, то він зайшов надто далеко.
Її погляд ковзнув по секції «Містика та паранормальне». Пальці самі потягнулися до полиці.
— А чому б і ні… — тихо сказала вона.
Вона вибрала товсту книгу з темною обкладинкою, де сріблом виблискували дивні символи. Про речі, що прокидаються, коли людське серце доходить до межі. Про предмети, які зберігають енергію власника. Про обереги. Еліна притиснула книгу до грудей. Може, вона просто шукає пояснення. А може… хоче підтвердження, що вчорашня ніч була чимось більшим, ніж просто розбитим серцем.
У другій половині зміни в книгарні стало тихіше. Кілька покупців повільно блукали між полицями, гортали сторінки, а Еліна сиділа за стійкою, відкривши ту саму темну книгу про містику.
Вона підперла щоку рукою і почала читати. Спершу — загальні розділи про енергетику речей. Про те, що предмети, які довго належать людині, здатні накопичувати її емоції. Радість. Біль. Страх. Любов.
Еліна ковзнула поглядом далі — і зупинилась. Окремий розділ був присвячений “якорям дитинства”. У ньому описувались історії людей, які зберігали якусь річ з ранніх років — і в моменти крайнього відчаю вона ніби “оживала”.
Частіше це були каблучки, передані від матері чи бабусі. Сережки, які дівчина носила з дитинства. Підвіски з дивними символами. Старі медальйони.
Еліна нахилилася ближче до сторінки. Одна історія розповідала про жінку, яка у хвилину небезпеки почула голос своєї матері, коли торкнулася сімейної каблучки. Інша — про хлопця, якому підвіска на шиї ставала теплою кожного разу, коли він опинявся на межі відчаю.
Автор книги писав:
"Предмет не має власної душі. Але він може стати провідником. Пам’ять, вкладена в нього, з часом переплітається з енергією власника. І коли серце людини тріщить, цей зв’язок активується."
Еліна відчула, як у грудях щось повільно холоне й водночас прояснюється. У жодній історії не було іграшок. Переважно — прикраси. Метал. Каміння. Речі, які носять на тілі.
— То це просто психологія… — прошепотіла вона, намагаючись звучати переконливо.
Але пальці мимоволі торкнулися її шиї, ніби перевіряючи, чи немає там чогось прихованого. Вона перегорнула ще кілька сторінок. І знайшла рядок, який змусив її завмерти:
"Чим раніше предмет став частиною життя дитини, тим сильніший зв’язок. Особливо якщо він був подарований з любов’ю в момент великої втрати."
Її дихання стало повільнішим. П’ять років. Тітка Монік.
Білий ведмедик із двома сердечками. Еліна закрила книгу, притиснула її до грудей і відчула, як по спині пробігли мурашки. Якщо це правда… то минула ніч була не маренням. Тоді виникало інше питання.
Чому саме зараз цей зв’язок прокинувся по-справжньому?