Глава 1

На дворі була весна. Тепла, жива, напоєна запахом свіжої трави й мокрого асфальту після короткого дощу. Еліна поверталася додому раніше звичного — сьогодні у книгарні, де вона працювала, на честь свята скоротили робочий день. Вона повільно йшла знайомою вулицею й милувалася вечором. Діти голосно сміялися на майданчику, ганяли м’яч і кликали одне одного по імені. Закохані пари прогулювалися, тримаючись за руки, і світ навколо ніби шепотів: життя прокидається.
Еліна всміхалася. У її грудях теж прокидалося щось світле й трепетне. Вона уявляла, як коханий чекає на неї вдома. Як він усміхнеться, коли вона відчинить двері. Як вони разом готуватимуть вечерю, сміятимуться через дрібниці, а потім сядуть на дивані й обиратимуть путівку на наступний місяць. Можливо, море. Або маленьке містечко з вузькими вуличками й кав’ярнями. Вона відчула себе щасливою. Так просто. Так по-справжньому.
Раптом їй захотілося зробити щось спонтанне. Сюрприз. Щось тепле й домашнє, що запам’ятається.
Біля місцевої піцерії вона зупинилася, вдихнула аромат тіста й розплавленого сиру й, не вагаючись, замовила дві піци — його улюблену з прошуто і свою з грибами. У магазині поруч взяла пляшку червоного вина. Виходячи, вона притиснула паперовий пакет до грудей, наче це був маленький секрет, і відчула легке хвилювання. Вечір був надто красивим, щоб закінчитися погано. Еліна пришвидшила крок. Їй хотілося швидше додому. До нього. До їхнього маленького спільного світу, який, як їй здавалося, тільки-но починався.

Перед тим як вставити ключ у замок орендованої квартири, Еліна почула музику. Гучну. Знайому до болю. Їхній улюблений лаундж — повільний, тягучий, з глибокими басами, під які вони колись танцювали босоніж на кухні. Вона щиро посміхнулася. Арчі чекає.
Він завжди вмикав цю музику, коли хотів зробити вечір особливим. Коли запалював свічки. Коли підходив ззаду й обіймав її за талію, торкаючись губами шиї.
Серце Еліни прискорилося. Вона поспішила відкрити двері.
У квартирі пахло вином і трояндами. Світло було приглушене. На столі — букет червоних квітів, відкоркована пляшка вина, два бокали. Свічки кидали золоті тіні на стіни.
— Він чекав на мене… — прошепотіла вона, відчуваючи, як тепло розливається всередині.
Вона зробила крок уперед і тоді помітила на підлозі щось біле.Її улюблений ведмедик Кавель. Він лежав біля дивана, ніби його відкинули. Еліна завмерла. Подив змінився тривогою. Кавель ніколи не валявся на підлозі. Вона спала з ним. Обіймала, коли було важко. Ділилася з ним усіма таємницями. Він був її дитинством, її тишею, її маленькою фортецею від світу.

Спогад накрив Еліну раптово, наче тепла хвиля з минулого.
Їй було п’ять, коли світ розсипався. Батьків забрала аварія, і дитяче серце просто не розуміло, чому раптом стало так тихо. Занадто тихо. Тоді її до себе забрала хрещена — тітка Монік. Найчарівніша жінка у світі. Ніжна, тендітна, струнка, з м’якими руками й очима, в яких жила сила. Вона говорила спокійно, але в її голосі відчувалася справедливість, за яку можна було триматися, як за міцну руку.
Монік любила Еліну так, ніби та була її власним серцем.
У першу ніч у новому домі, коли маленька Еліна тихо плакала під ковдрою, Монік сіла поруч і простягнула їй білого ведмедика. На його шиї були зав’язані дві плюшеві зав’язочки, а на кінчиках — м’які сердечка.
— Це особливий ведмедик, — сказала вона тоді, гладячи дівчинку по волоссю. — Його звати Кавель. Він стане твоїм найвірнішим другом. Йому можна довірити всі секрети. Він ніколи не зрадить. І навіть якщо весь світ повернеться спиною… він завжди буде на твоєму боці.
Маленька Еліна тоді міцно притисла ведмедика до грудей. Їй здалося, що плюшеві сердечка на його зав’язочках стали теплішими. З того дня Кавель був поруч завжди. Коли вона боялася темряви, коли вперше пішла до школи, коли вперше закохалася тамколи вперше плакала через зраду подруг.
Він слухав. Мовчки. Терпляче. І любив її — так, як пообіцяла тітка Монік.

Еліна зробила ще один крок — і спальня відкрилася повністю.
Під ковдрою хтось ворушився. Рухи були різкими, ритмічними. Коли пісня перемикнулася, музика на мить стихла — і вона почула стогони. Світ ніби зсунувся з осі. Біль ударив одразу. Глухий, важкий, такий, що перехоплює подих. Вона підійшла ближче. Крок. Ще один. Серце калатало так гучно, що здавалося — його чують усі. Різким рухом вона стягнула ковдру. Правда оголилася перед нею без жодних прикрас.Арчі і незнайома дівчина. У їхній квартирі. У їхньому ліжку. Еліна стояла, стискаючи в руці край ковдри так сильно, що побіліли пальці.
Свічки продовжували горіти. Музика знову наповнила кімнату повільним ритмом, ніби нічого особливого не відбувалося. Ніби світ не розколовся щойно навпіл.
Арчі різко сів, намагаючись прикритися. Його очі розширилися від того, що його застали.
— Еліно… — видихнув він. — Це… це не те, що ти подумала.
Вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше.
— Справді? — голос прозвучав тихо. Надто тихо.
Дівчина поруч із ним нервово натягувала на себе плед, відвертаючись.
— Ми просто… — почав Арчі, ковтаючи слова. — Це сталося випадково. Я хотів усе пояснити…
Еліна відчула, як усередині щось рветься. Не серце — щось глибше. Довіра. Віра. Те, що вона будувала днями, місяцями.
— У нашому ліжку? — прошепотіла вона.
Його мовчання було голосніше за будь-які виправдання. Вона зробила крок назад. Потім ще один. Її погляд ковзнув по трояндах, по вину, по свічках. Романтичний вечір. Для іншої.
— Забирайся, — сказала вона.
Арчі підвівся.
— Еліно, послухай…
— Забирайся. — тепер голос став твердішим. — І ти теж. Обоє.
— Це моя квартира також… — спробував він.
— Оренда оформлена на мене. — її очі блищали, але сльози не падали. — У вас п’ять хвилин.
У кімнаті повисла важка тиша. Дівчина швидко зібрала речі, уникаючи погляду Еліни. Арчі ще раз спробував наблизитися.
— Я кохаю тебе, ти ж знаєш…
Еліна всміхнулася. Ледь помітно. Болісно.
— Кохання так не виглядає.
Вона відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Через кілька хвилин грюкнули двері. Музика все ще грала. Свічки догорали. Троянди стояли на столі, як пам’ятник ілюзії. І тільки тепер Еліна повільно опустилася на підлогу, поряд із білим ведмедиком.
Тиша стала гучнішою за будь-які слова.