Розділ 10. Помилка в системі

Ніч на даху була нерівною, як тріснуте скло під ногами. Повітря тремтіло, немов саме місто прокручувало варіанти подій і ніяк не могло зупинитися на правильному рішенні. Ліхтарі у вулицях відкидали довгі тіні на бруківку, і Марта відчувала, що кожна тінь живе своїм життям — як маленькі нитки у величезному механізмі, де вона і Лев були лише випадковими вузлами.

Вона сиділа на краю даху, підтягнувши коліна до грудей, й опустивши підборіддя на коліна, спостерігала за світлом у вікнах унизу. Світло було тепле, жовтувате, але не давало тепла. Здавалося, воно показує лише зовнішню реальність, а не ту внутрішню гармонію, яку вона колись відчувала, заходячи в кімнати будинків або спостерігаючи сміх дітей на вулиці.

Марта знала, що мала б відчувати холод — ніч була пронизливою, вітер здіймав дрібні пориви пилу, який ритмічно шкреб по щоках і плечах, але замість цього вона відчувала лише чітку присутність Лева поруч. Його тепло було не тілесним, а магічним, ніби невидимі нитки тягнулися від нього до неї, пов’язуючи у єдину структуру. Вона навіть могла уявити, як їхні аури плетуться разом у темряві, як дві енергії, що відчувають одна одну поза фізичною присутністю.

Лев мовчав, але його мовчання говорило більше, ніж слова. Він сидів трохи збоку, коліна зігнуті, спина пряма, і погляд спрямований униз, на темні дахи та вузькі вулички. Марта відчула, як його спокій заспокоює її, хоча водночас загострює відчуття того, що вони обидва тут, на краю, у зоні, де межа між реальністю і магією тремтить тонкою ниткою.

Повітря на даху мало свій запах — змішання вогкості, старої цегли і нічної прохолоди, що пронизувала легені і огортала свідомість. Марта вдихала його глибоко, відчуваючи, як тіло реагує на ці звуки і запахи, на тремтіння повітря, яке наче передавало їй сигнали міста. І це тремтіння не було звичайним: воно пробуджувало відчуття, які вона раніше не помічала — присутність чогось живого у структурі навколишнього світу, готового відгукнутися на найменший її рух або думку.

Вона перевела погляд на перстень, який сяяв на її пальці золотом у формі серця, розділеного на синю та рожеву половини. Синя холодила, рожеве — зігрівало, але зараз він був чимось більшим, ніж прикраса: його енергія змішалася з ніччю, з Левом, з містом. Перстень реагував на її відчуття, посилював або заспокоював, створюючи ефект, немов весь дах і повітря навколо були частиною магічного організму.

Марта відчула, як серце б’ється у ритмі Лева, не буквально, а внутрішньо — як ехо, що резонує через невидимі нитки енергії. Вона закрила очі, і перед внутрішнім поглядом постали силуети будинків, що здавалося, схилялися до них, спостерігаючи за їхньою присутністю. Дахи, вулиці, ліхтарі — все було наповнене очікуванням. Вітер піднімав її волосся, і вона відчула легкий холодний поколювання, що проникало крізь плечі і спину, але страху не було — лише напруга, готовність до того, що місто зараз відповість на їхній рух.

Вона сіла ще щільніше, втягнувши ноги під себе, і відчула, як у її грудях щось змішалося з енергією персня. Це було і тепло, і холод одночасно, і присутність Лева поруч робила це відчуття наповненим сенсом, але водночас лякало — бо знала, що місто може втрутитися будь-якої миті. І саме ця невизначеність робила ніч такою нерівною, пульсуючою і живою, що Марта відчула, як межа між нею, Левом і містом стає тоншою, майже прозорою.

Вона відкрила очі. Лев дивився на неї і посміхався так тихо, що це було більше ніж усмішка — це була обіцянка, сигнал, що вони обидва тут і готові зустріти все, що принесе ніч. Місто чекало, і Марта відчула, що готова відповісти.

— Ти не повинна бути тут, — сказав він тихо.

— Ти теж, — відповіла Марта.

Це прозвучало не як заперечення, а як факт.

Лев повільно сів навпроти. Між ними залишалося пів метра — достатньо, щоб не торкатися, і водночас надто мало, щоб удавати байдужість.

— Місто не забороняє близькість, — сказав він. — Воно забороняє прив’язаність.

— А різниця?

— У часі, — відповів Лев. — Близькість — миттєва. Прив’язаність змінює траєкторії.

Марта усміхнулася. Усмішка з’явилася легко і зникла так само швидко.

— Тоді це пояснює, чому я тут.

— Пояснює, — кивнув він. — Але не виправдовує.

Вітер підхопив край його куртки. Марта машинально простягнула руку і зупинилася за мить до дотику. Перстень на пальці спалахнув теплом.

— Не можна, — прошепотів Лев.

— Я знаю.

Вона все ж торкнулася. Не руки — зап’ястя. Контакт був коротким, але світ навколо різко зсунувся. Світло у вікнах унизу згасло на секунду, а потім спалахнуло знову.

— Ти відчула? — запитав Лев.

— Так, — сказала Марта. — Місто… зупинилося.

Він повільно відняв руку.

— Це і є помилка, — сказав він. — Коли зв’язок виникає не через контракт, не через борг і не через роль.

— А через що тоді?

— Через вибір, — відповів Лев.

Марта підвелася. Вона стояла надто близько. Дихання Лева було рівним, але в очах щось ламалося.

— Якщо місто цього не рахує, — сказала вона, — значить, воно не може це забрати.

— Воно спробує, — сказав він. — І запише як аномалію.

— Нехай.

Вона нахилилася ближче. Це не був поцілунок. Лише зіткнення лобами, коротке і небезпечне, як крок за межу.

Перстень різко нагрівся.

У повітрі пролунало сухе клацання, ніби хтось поставив галочку.

— Фіксація помилки, — пролунав далекий голос. — Непередбачений зв’язок.

Лев відступив.

— Тепер він знає, — сказав він. — Северин не любить аномалії.

— А ти? — запитала Марта.

Він подивився на неї так, ніби зважував істину і брехню.

— Я вже давно не маю цього права.

Годинник у місті вдарив знову.

Останній удар перед опівніччю.

Марта відчула, як простір навколо стискається.

— Він іде, — сказала вона.

— Так, — відповів Лев. — І тепер він іде не лише по борг.