Розділ 9. Те, чого більше немає

Марта зрозуміла втрату не одразу. Вона прийшла не болем і не порожнечею, а дивною неточністю світу. Ніби хтось трохи зсунув реальність убік, і тепер дрібні речі перестали сходитися.

Вони з Левом піднялися на дах старого будинку, де зазвичай ніхто не ходив. Тут місто було тихішим, стриманішим, мов хижак, який ліг і зробив вигляд, що спить.

— Сідай, — сказав Лев, знімаючи куртку і стелячи її на бетон.

Марта сіла. Вітер торкнувся обличчя, і вона машинально усміхнулася — і завмерла.

— Що? — одразу помітив Лев.

— Я… не знаю, чому я усміхнулась, — сказала вона повільно. — Зазвичай я усміхаюсь, коли відчуваю спокій.

— А зараз?

Марта прислухалася до себе.

— Зараз я просто… зробила це. Без причини.

Лев відвів погляд.

— Спробуй згадати щось тепле. Будь-що.

Вона заплющила очі і занурилася у внутрішній простір свідомості. Перед її уявним поглядом почали виникати образи — знайомі місця, моменти минулого, спалахи світла і тіні. Але вони були плоскими, немов старі декорації на театральній сцені: кольори знебарвлені, контури розмиті, рухи заморожені. Вона могла бачити сміх друзів, запах свіжих квітів у саду, відчуття теплого сонця на обличчі — і водночас нічого з цього не торкалося її.

Колись ці картинки оживали всередині, дарували тепло, відгукувалися в грудях, мов хвилі на поверхні озера. Тепер усе було позбавлене глибини: запахи ставали лише спогадом запаху, світло — лише спогадом світла, а емоції — легкими тінями того, що колись було. Вона намагалася втримати кожну деталь, заглибитися в смак, у звук, у дотик, але чим сильніше намагалася — тим швидше вони вислизали, розчинялися у повітрі її пам’яті.

Марта відчула холод у грудях, ніби щось невидиме, але потужне, проковтнуло живі відчуття минулого. Це було немов її власні спогади втратили здатність торкатися душі, а залишили лише силуети і пусті коридори, по яких ходили тіні минулих радощів. І тоді вона зрозуміла: те, що вона віддала місту, відчувалося зараз у кожній клітині її тіла — не фізично, а як відлуння того, що колись було її, але тепер стало чужим і холодним.

— Я пам’ятаю події, — сказала Марта. — Але не пам’ятаю, як це — відчувати радість від них.

Слова прозвучали спокійно. І від цього стало по-справжньому страшно.

— Ти віддала здатність прив’язувати тепло до спогадів, — тихо сказав Лев. — Це рідкісна валюта.

— Тобто я більше не…

— Ти можеш радіти, — перебив він. — Але це буде нове. Старе — від’єднане.

Марта подивилася на місто. Вікна світилися, люди йшли, хтось сміявся. Вона знала, що колись це гріло її зсередини.

— І це я зробила добровільно, — сказала вона.

— Так.

— Щоб обдурити місто.

— І тобі це вдалося.

— Тимчасово.

Лев кивнув.

— Северин не очікував такої плати. Він думав, що ти віддаси спогад про людину. А ти віддала механізм.

— Я віддала себе?

— Частину, — обережно сказав він. — Але не серце.

Марта опустила погляд на перстень.

— Він ще зі мною, — сказала вона. — Я це відчуваю.

— Бо тепер він тримається міцніше, — відповів Лев. — Місто не любить втрачати інвестиції.

Вони замовкли. Десь унизу сирена розрізала ніч.

— Леве, — сказала Марта. — А якщо я більше ніколи не відчую так, як раніше?

Він довго мовчав.

— Тоді ти відчуєш інакше, — сказав він нарешті. — Сильніше. Небезпечніше.

Вона подивилася на нього.

— Ти говориш так, ніби знаєш.

— Я теж платив, — відповів він.

— Чим?

Лев ледь помітно стиснув пальці.

— Можливістю не прив’язуватися.

Марта раптом усвідомила, що дивиться на нього і не відчуває страху. Ні тривоги. Ні вагання.

Лише чітку, майже болісну ясність.

— Це теж частина втрати? — запитала вона.

— Ні, — тихо сказав Лев. — Це те, що залишилось.

Перстень теплішав.

Десь у місті годинник пробив ще один удар.

Опівніч наближалась.

А Марта вперше зрозуміла: те, чого вона позбулася, звільнило місце для чогось значно небезпечнішого.