Розділ 8. Мисливець міста

Місто відповіло не одразу. Воно ніколи не робило цього поспіхом. Марта відчула зміни ближче до вечора, коли повітря стало густішим, а звуки — глухішими, ніби їх обгорнули ватою.

Вона йшла додому одна. Лев наполіг, щоб вони розійшлися різними шляхами.

— Якщо місто шукає, — сказав він, — йому легше знайти двох, ніж одного.

Це мало сенс. І водночас лякало.

На перехресті Марта помітила чоловіка. Він стояв під ліхтарем, і в його руках був звичайний паперовий стакан із кавою. На перший погляд — нічого підозрілого: сірий плащ, акуратно зачесане волосся, спокійна постава, рука з чашкою спокійно зігнута в лікті. Але Марта не могла відвести погляд. Було щось у його фігурі, що не вкладалося у звичну логіку нічного міста.

Вітер шепотів між будинками, і світло ліхтаря коливалося на його плечах, створюючи хвилеподібні відблиски на плащі. Здавалося, що тіні танцюють навколо нього, але вони не належали нічому іншому, крім його присутності. Кожен рух перехрестя — від повільної хмаринки диму над будинком до падіння листка з дерева — немов відгукувався на його існування. Марта відчула легке поколювання по спині: місто реагувало на нього, але не так, як на неї чи Лева. Ніби він був частиною тих правил, що місто дотримується і шанує.

Вона спостерігала, як чоловік піднімає стакан до губ, роблячи маленький ковток. Його погляд був спрямований у порожнечу вулиці, але здавався настільки уважним, що міг проникнути крізь стіни і тіні, бачити деталі, приховані для інших. Ліхтар підкреслював строгі риси обличчя — гострий ніс, чітко окреслені вилиці, тонкі губи, злегка стиснуті. Волосся, зачесане назад, не випадало на лоба, а здавалось частиною образу, якого місто вимагало від нього.

Марта відчула дивний внутрішній трепет. Її серце почало битися швидше, не від страху, а від передчуття, що місто зараз почне діяти. Вона розуміла, що він тут не випадково. Здавалось, все навколо — звук кроків по асфальту, шелест листя, навіть відлуння її власного дихання — стало частиною тонкої мережі, де він був вузлом, а вона — стороннім спостерігачем, що випадково потрапив у поле його дії.

Плащ, під яким ховався його стан, здавався простим, але вона помітила невеликі рухи тканини, коли він відводив погляд або міняв положення руки. Це були не звичайні коливання від вітру. Кожен жест — настільки точний і контрольований, що Марта інтуїтивно відчула: він не просто людина, а частина системи, що спостерігає за містом і його мешканцями. І ця система могла бути жорсткою і невблаганною.

Він зробив крок вперед, і тінь від ліхтаря змістилася, оголюючи частину обличчя, яка наче підсвічувалася невидимим світлом. Марта не могла зрозуміти, чому її погляд немов прилип до нього. Вона відчула холодний прилив напруги — не фізичного холоду, а внутрішньої напруги, що простягалася від пальців ніг до скронь. Перстень на її руці тремтів легким відгуком, як би попереджаючи про присутність цього чоловіка, ніби він був пов’язаний із тими правилами, що місто суворо оберігало.

Кава у його руках парувала, піднімаючи аромат, який наповнював ніч. І хоча це був звичайний запах, Марта відчула щось більше: наче ця пара від кави йшла крізь простір і час, намагаючись передати повідомлення, яке розуміє тільки місто і ті, хто знає його таємниці.

Він не зрушився з місця, не помітив її погляду, але кожен рух його тіла, кожен ковток кави — все це складало таємничу мову, що промовляла до тих, хто вміє читати між рядків. Марта сиділа на своєму даху, затамувавши подих, і розуміла: це не просто чоловік. Це — знак, попередження, і, можливо, перший прямий виклик, який місто кинуло їй після її «помилки».

Вітер різко підхопив край плаща, і він відступив трохи назад, ніби перевіряючи простір. Ліхтар висвітлив його обличчя ще яскравіше. І Марта зрозуміла, що ця ніч змінить усе. Вона більше не спостерігач, вона — учасник, і кожен її крок, кожен подих, кожен погляд відтепер стане частиною невидимого танцю, що його місто почало грати з нею.

Він подивився на неї — і цього вистачило.

Перстень на пальці різко охолов.

Марта пройшла повз, не змінюючи кроку. Серце калатало, але вона не дозволила собі озирнутися. Лише коли звернула у вузький прохід між будинками, зупинилася.

— Не варто тікати, — пролунав позаду його голос. — Це ускладнює підрахунки.

Він стояв уже ближче, ніж мав би.

— Хто ви? — запитала Марта.

— Я той, кого присилають, коли баланс порушено, — відповів чоловік. — Можеш називати мене Северином.

Ім’я прозвучало занадто правильно.

— Ви з міста? — вона сама не знала, чому ставить це питання.

— Я для міста, — поправив він. — Велика різниця.

Северин зробив крок уперед. Світло ліхтаря спотворило його тінь — вона розтягнулася і на мить набула форми крил.

— Ти віддала плату не за протоколом, — сказав він. — Це створило дефіцит.

— Я нічого не вкрала.

— Ні, — погодився Северин. — Ти зламала логіку.

Марта відчула, як у грудях підіймається холод.

— І що тепер?

— Тепер я маю повернути баланс.

Він дістав з кишені годинник. Старий, механічний, без цифр.

— У тебе є три варіанти, — сказав Северин. — Перший: ти віддаєш мені спогад, який я оберу.

— Другий?

— Я забираю людину, яка стала каталізатором.

Марта стиснула зуби.

— А третій?

Северин усміхнувся.

— Ти підписуєш контракт.

— Я вже нічого не підписую.

— Цей — інший, — сказав він. — Тимчасовий. Ти стаєш провідником між вузлами міста. Працюєш на мене. На нього, — він кивнув кудись угору.

— І тоді?

— Тоді борг переноситься. Не зникає, але змінює форму.

Марта мовчала. У голові пульсував образ Лева.

— У мене є час подумати?

— До опівночі, — відповів Северин. — Після — вибір зроблю я.

Він відступив у тінь, і простір ніби зітхнув.

Марта сперлася на холодну стіну. Перстень знову потеплішав.