Розділ 7. Спроба обдурити місто

Ранок прийшов без світла. Небо над містом було рівно-сірим, ніби хтось стер усі відтінки, залишивши лише фон. Марта прокинулася з дивним відчуттям порожнечі під ребрами, мов там зяяла акуратна, майже ввічлива діра.

Вона одразу подивилася на руку. Перстень був на місці. Темний, мовчазний, з тонкою лінією світла всередині, що пульсувала у ритмі серця.

— Гаразд, — сказала Марта вголос. — Якщо ти хочеш грати, будемо грати.

Місто відповіло тишею.

Лев не виходив з голови. Спогад про нього був надто чітким — не розмитим, як інші. Це означало лише одне: борг уже торкався не минулого, а теперішнього.

Вона вийшла з дому раніше, ніж зазвичай. Дороги здавалися знайомими, але дрібні деталі не збігалися: кав’ярня була на метр ближче до перехрестя, ліхтар мав зайву тріщину, а старий каштан біля школи виглядав молодшим. Місто коригувало себе.

Марта зупинилася на площі, де все почалося. Тут повітря було густішим, ніби настояним на чужих рішеннях.

— Якщо ти чуєш, — тихо сказала вона, — то слухай уважно.

Перстень нагрівся.

— Я не відмовляюся від боргу, — продовжила Марта. — Я хочу знати правила.

Площа відгукнулася ледь помітною вібрацією. Каміння під ногами склалося у тонкий візерунок, який вона раніше не помічала. Лінії тягнулися до центру, замикаючись у коло.

— Правила прості, — пролунав знайомий голос.

Лев стояв біля фонтану, ніби був тут завжди.

— Ти не мав приходити, — сказала Марта.

— Ти не мала кликати місто напряму.

Він підійшов ближче, уважно дивлячись на її руку.

— Ти відчуваєш втрати?

— Поки що ні. Але щось уже забрали. Я просто не знаю що.

Лев кивнув.

— Це найгірший варіант. Коли зникає не біль, а орієнтир.

Марта стиснула кулаки.

— Ти казав про другий вибір. Я хочу зробити його зараз.

— Тоді слухай, — Лев говорив швидко. — Місто працює на відповідях. Воно задає питання і забирає плату за них. Але воно погано реагує на неправильні запитання.

— І?

— Ми дамо йому відповідь, якої воно не очікує.

Він провів її вузькою вулицею, де вітрини були заклеєні старими афішами. Тут пахло пилом і дощем, якого давно не було.

— Тут, — сказав Лев, зупиняючись біля зачинених дверей без вивіски. — Це старий вузол. Місто тут не дивиться прямо.

— І що ми зробимо?

Лев подивився на неї довго.

— Ти віддаси щось добровільно.

— Я думала, сенс у тому, щоб не віддавати.

— Добровільна жертва ламає баланс. Місто не вміє правильно її рахувати.

Марта відчула, як у грудях піднімається спротив.

— Що саме?

— Спогад, який не пов’язаний з ним, — він кивнув у бік персня. — І не пов’язаний зі мною.

Вона заплющила очі. Перед нею виник образ: теплий літній вечір, запах трави, сміх людини, імені якої вона вже майже не пам’ятала.

— Якщо я віддам це…

— Ти забудеш, — тихо сказав Лев. — Назавжди.

Марта глибоко вдихнула.

— Добре.

Вона поклала руку на холодні двері. Перстень спалахнув, і в голові щось м’яко клацнуло, ніби замкнули замок.

Повітря здригнулося.

— Фіксація помилки, — пролунав далекий, роздратований голос. — Некоректна оплата.

Марта відкрила очі. Світ був тим самим. Але всередині стало легше. Небезпечно легше.

— Спрацювало? — запитала вона.

Лев не відповів одразу.

— Частково, — сказав він. — Ти виграла час.

— А ти?

Він подивився на неї так, ніби хотів сказати більше.

— А я став помітнішим.

Десь у глибині міста щось клацнуло.

І Марта зрозуміла: місто не любить, коли його обманюють.

Але ще менше воно любить, коли це виходить.