Розділ 6. Борг міста

Марта не пам’ятала, як вони вийшли з двору. Простір ніби складався сам, підсовуючи їм повороти, сходи, вузькі проходи між будинками, де вікна дивилися занадто уважно. Місто не приховувало зацікавлення. Воно вивчало її, як нову формулу.

— Ти маєш піти додому, — сказав Лев, коли вони зупинилися біля трамвайної зупинки. — І не знімай перстень. Ні за яких умов.

— А якщо я захочу? — запитала Марта.

— Тоді місто забере щось замість нього.

Він говорив спокійно, але цей спокій був натягнутий, мов струна. Марта раптом усвідомила, що весь цей час він тримається, аби не зірватися.

— Ти боїшся, — сказала вона.

— Так, — не став заперечувати Лев. — Бо я вже бачив, як це відбувається.

Трамвай під’їхав без звуку дзвінка. Двері відчинилися, і всередині було порожньо, хоча за розкладом мав бути пік.

— Ми ще побачимось? — запитала Марта.

Лев на мить вагався.

— Тепер — обов’язково.

Двері зачинилися, і трамвай рушив, розчиняючись у тумані, якого тут не мало бути.

Вдома Марта не змогла заснути. Перстень то холоднів, то теплішав, ніби реагував на її думки. Вона ловила себе на тому, що намагається згадати моменти з життя — важливі, теплі, болючі — і кожен із них здавався трохи… розмитим. Наче хтось уже торкався їх країв, стираючи контури, щоб залишити тільки тіні від відчуттів. Вона намагалася затримати образи, тримати їх у пам’яті, але вони прослизали крізь пальці, залишаючи лише дивне відчуття втрати і холодне тремтіння в грудях.

З ліжка Марта бачила темний силует міста за вікном. Ліхтарі кидали довгі відблиски на вологий асфальт, і кожен спалах світла здавався вібрацією, яку відчував її перстень. Він мовчки нагадував про себе, про своє присутнє тепло і холод, про невидимі зв’язки, що плелися між нею і містом. Вона розуміла, що це не просто ювелірний виріб, а щось більше — ключ, міст, і водночас випробування.

Марта крутилася в ліжку, змінюючи положення, але спокою не було. Кожен звук у квартирі здавався гучнішим: тікання годинника перетворилося на рівний стукіт серця, скрип підлоги — на шепіт старих стін. Вона ловила себе на тому, що слухає, чи не прийшов хтось, чи не спостерігає її місто через невидимі вузли. І ця думка одночасно лякала і притягувала.

Вона згадала Лева. Його спокійний погляд на даху, коли вони ділилися коротким дотиком, ніби світ на мить перестав існувати. Ця близькість була неправильною, забороненою, і водночас такою, що пробуджувала щось, чого Марта раніше не знала в собі. Вона закрила очі, і на мить знову відчула його присутність поруч, тепло, яке перетікало крізь тіні її кімнати, ніби місто на секунду пом’якшило свої правила.

Марта відкрила очі і спробувала зосередитися на минулому — на дитячих іграх, на запахах книжок з бібліотеки, на вечорах із родиною, на сміху друзів. Але що далі вона заглиблювалася, то менше залишалося чіткого. Всі спогади здавалися переплетеними, розмитими, немов хтось вирішив їх обережно перемішати, залишивши тільки відлуння емоцій. Вона відчула дивну самотність, навіть перебуваючи в знайомих стінах, і розуміла, що втратила щось невидиме, але важливе — внутрішній компас тепла, який раніше допомагав орієнтуватися у світі почуттів.

Перстень нагрівся сильніше, і Марта відчула легкий біль у пальці, як попередження. Вона видихнула і піднялася, підійшла до вікна, розглядаючи темні дахи, що губилися у нічній імлі. Вітер доносив запах вогкості й диму, а її думки плуталися: чи це місто змінює її, чи вона сама стає частиною його складної системи? І що тепер означає її вибір, зроблений у вузькому проході, коли вона віддала частину себе, щоб обдурити його? Чи була це перемога, чи перший крок у нове полонене життя?

Вона сіла на підвіконня, притиснувши коліна до грудей, і довго дивилася на ніч. Серце її билося рівно, але відчуття внутрішнього ритму відрізнялося від того, що було раніше. Було нове, незнайоме відчуття сили і водночас відповідальності, ніби вона стала вузлом у мережі, що тягнулася крізь усе місто. Вона торкнулася персня, і він відповів теплом, яке вже не зникало, навіть коли вона закрила очі.

Марта знала, що сон зараз не прийде. І знайшла в цьому певний спокій: тепер ніч належала їй, місто спостерігало, і ще нічого не було втрачено. Все починалося заново, і ці перші години самотньої ночі були початком нового життя — небезпечного, чарівного і, можливо, більш справжнього, ніж усе, що вона знала раніше.

Близько третьої ночі вона почула стукіт.

Не у двері.

У дзеркало.

Марта повільно підійшла до ванної. Відображення було звичайним — майже. Її очі здавалися глибшими, темнішими, і в них відбивалося не приміщення, а вуличний ліхтар.

— Борг зафіксовано, — сказало відображення її ж голосом. — Спосіб стягнення обирається.

— Я нічого не підписувала, — прошепотіла Марта.

— Серце — достатній підпис.

Перстень спалахнув, і біль пройшовся грудьми, змусивши її схопитися за край раковини. Вона побачила образ — Лев, що стоїть посеред площі, оточений тінями, які тягнуться до нього, мов руки.

— Ні, — сказала вона вголос. — Не його.

— Вибір прийнято, — відповіло відображення. — Часткове перенесення боргу.

Світ похитнувся.

Коли Марта отямилася, дзеркало було звичайним. Тиша — нормальною. Але всередині щось змінилося. Зникло відчуття самотності, до якого вона звикла роками.

І це лякало найбільше.

Вона зрозуміла: місто не просто рахувало борги.

Воно втягувало її у зв’язки.

А серця між світами вже почали тягнутися одне до одного.