Розділ 5. Перший вибір

Місто більше не здавалося тлом. Воно дивилося. Слухало. Дихало разом із Мартою, і кожен її крок відлунювався всередині, ніби вона йшла не вулицями, а власними думками.

Після площі вони довго мовчали. Лев ішов попереду, і Марта ловила себе на тому, що рахує відстань між ними, ніби боялася, що він зникне, якщо вона не триматиме його в полі зору.

— Ти розумієш, що зробила? — нарешті сказав він, не обертаючись.

— Я врятувала тріщину від розширення.

— Ти втрутилася в контракт, — різко відповів Лев. — А це гірше.

Вони зупинилися біля старої брами, що вела у внутрішній двір. Тут було тихо. Надто тихо.

— Я не підписувала жодних контрактів, — сказала Марта.

— Перстень підписав за тебе.

Він повернувся. У його очах було не звинувачення, а страх.

— Ти тепер учасниця гри, — сказав він. — І місто не любить тих, хто грає не за правилами.

Марта подивилася на свою руку. Перстень виглядав звичайним. Холодним. Майже байдужим.

— Ти знав, що так буде? — запитала вона.

Лев мовчав занадто довго.

— Я знав, що це можливо.

— І все одно привів мене сюди.

— Бо інакше ти б загинула, не розуміючи чому.

Ці слова вдарили сильніше, ніж крик.

— Загинула?

— Ти вже була на межі, — тихо сказав він. — Перстень сам тебе обрав. Я лише… не завадив.

Двір почав змінюватися. Каміння під ногами повільно світлішало, ніби крізь нього проступали лінії старого малюнка. Марта відчула, як у грудях з’являється тиск.

— Лев… — вона ковтнула. — Мені здається, нас чують.

— Чують, — відповів він. — Вони завжди чують після першого вибору.

З тіні під аркою вийшла постать. Висока, занадто правильна, ніби зібрана з геометрії. Обличчя було гладким, майже людським, але без віку.

— Нарешті, — сказала постать. — Серце зробило рух.

Марта інстинктивно відступила, але Лев став між ними.

— Вона ще не готова, — сказав він.

— Місто не питає про готовність, — відповіла постать. — Лише про наслідки.

— Хто ти? — запитала Марта, змушуючи себе не ховатися.

— Я — Рахівник, — сказав він. — Я фіксую втрати і борги.

— Я нічого не брала.

— Ти взяла шанс, — спокійно відповів Рахівник. — А шанс — найдорожча валюта.

Перстень раптом нагрівся. Марта відчула, як у голові спалахують образи: дівчинка з ліхтариком, тріщина, нитка між серцями.

— Я зробила це не для себе, — сказала вона.

— Саме тому ціна буде вищою, — сказав Рахівник.

Лев різко повернувся до нього.

— Досить. Запиши борг на мене.

У дворі повіяло холодом.

— Ти вже у списку, — відповів Рахівник. — Її вибір не перекладається.

Марта подивилася на Лева. Вперше вона побачила в ньому не провідника, а людину, яка боїться.

— Що вони зроблять? — тихо запитала вона.

— Вони спробують забрати твоє серце, — відповів Лев. — Частину. Спогад. Почуття. Щось, без чого ти вже не будеш собою.

— Коли?

Рахівник усміхнувся.

— Скоро. Місто любить швидкі розрахунки.

Постать розчинилася, залишивши після себе тремтіння в повітрі.

Марта сіла просто на камінь. Руки тремтіли.

— Я не хочу втрачати себе, — сказала вона. — Я не хочу стати… як вони.

Лев присів поруч, порушивши всі свої власні правила дистанції.

— Тоді слухай мене, — сказав він. — У тебе є один шанс.

— Який?

— Зробити другий вибір раніше, ніж місто зробить свій.

Вона подивилася на нього.

— І що я маю обрати?

Лев зустрів її погляд.

— Кого.

Між ними зависло щось небезпечне. Не слова. Не дотик. Намір.

Перстень тихо спалахнув.

І Марта зрозуміла: місто вже рахує.

Місто здригнулося.