Розділ 4. Серця

Тріщина відчувалася ще до того, як її можна було побачити. Повітря стало холоднішим, ніби місто затамувало подих. Марта йшла поруч із Левом і відчувала, як перстень на її пальці реагує на кожен їхній крок, теплішаючи, пульсуючи, немов живий.

— Вона росте, — сказав Лев. — І швидше, ніж мала б.

— Через мене? — Марта не дивилася на нього.

— Через вибір, — відповів він. — Завжди через вибір.

Вони вийшли на вузьку вулицю, де будинки схилилися один до одного, утворюючи темний коридор. Тут не було вітрин, не було світла, лише вікна, що світилися тьмяним червоним. Марта зупинилася, відчувши, як серце стискається.

— Тут живуть вони, — сказав Лев.

— Хто?

— Ті, чиї серця вже зачаровані остаточно.

Вони підійшли до першого будинку. Двері були відчинені. Усередині панувала тиша, але не порожня — наповнена чужими спогадами. Марта зробила крок і відчула, як на неї накочуються емоції, не її власні: страх, туга, пристрасть, провина.

У центрі кімнати сиділа молода жінка. Вона дивилася у порожнечу, не кліпаючи. На грудях у неї світилася тонка тріщина, крізь яку пробивалося червоне світло.

— Вона жива? — прошепотіла Марта.

— Формально, — відповів Лев.

Жінка повільно повернула голову.

— Він обіцяв, — сказала вона хрипким голосом. — Казав, що ми будемо разом. Завжди.

Марта відчула, як у грудях з’являється біль.

— Хто? — запитала вона.

— Той, хто взяв її серце, — сказав Лев. — І віддав місту.

— Це любов? — Марта не витримала.

Лев не відповів одразу.

— Це її викривлена форма, — нарешті сказав він. — Тут почуття стають угодами.

Вони вийшли на вулицю, і Марта глибоко вдихнула, ніби виринала з води.

— Скільки таких? — запитала вона.

— Більше, ніж місто готове витримати.

Далі вони йшли мовчки. Марта бачила їх усюди. Людей із сяйвом у грудях, з порожніми очима, з усмішками, що не торкалися погляду. Дехто ходив, дехто сидів на сходах, дехто просто стояв, притулившись до стіни, слухаючи власне серце, яке більше їм не належало.

— І це чекає на мене? — прошепотіла вона.

— Якщо порушиш правило, — сказав Лев. — Так.

Вони зупинилися біля невеликої площі. У центрі стояла дівчинка років десяти. Вона тримала в руках ліхтарик, який світив не назовні, а всередину.

— Не підходь, — різко сказав Лев.

Але Марта вже зробила крок.

— Ти заблукала? — м’яко запитала вона.

Дівчинка підняла голову. Її очі були занадто дорослими.

— Я шукаю маму, — сказала вона. — Вона сказала, що повернеться, коли її серце загоїться.

Марта присіла навпроти, не думаючи.

— А де вона зараз?

Дівчинка показала на будинок без вікон.

— Там. Вона світиться. Але не говорить зі мною.

Марта відчула, як щось ламається всередині.

— Ти не маєш права втручатися, — прошепотів Лев.

— А якщо я можу допомогти?

— Допомога теж має ціну.

Марта простягнула руку. Перстень спалахнув світлом, і Марта раптом побачила нитку — тонку, тремтливу, що тягнулася від дівчинки до жінки в будинку. Нитку любові, перетворену на кайдани.

— Я бачу, — прошепотіла Марта. — Я можу її торкнутися.

— Не можна, — сказав Лев. — Ти ще не готова.

Але місто не чекало.

Тріщина з’явилася раптово — прямо посеред площі. Простір розійшовся з сухим тріском, і зсередини вирвалося темне світло. Люди закричали. Дівчинка впустила ліхтарик.

— Назад! — крикнув Лев.

Марта діяла інстинктивно. Вона схопила дівчинку і притисла до себе. Перстень спалахнув, і нитка між серцями затремтіла.

— Ти не розумієш, що робиш! — крикнув Лев.

— Я не можу інакше!

Марта потягнула нитку на себе. Біль був нестерпний. Вона відчула, як чужі почуття заливають її — любов, страх, відчай. Тріщина закричала, ніби жива.

Світло згасло так само раптово, як і з’явилося.

Коли Марта розплющила очі, площа була порожня. Дівчинки не було.

Лев стояв навпроти, блідий.

— Ти щойно зробила неможливе, — сказав він.

— Вона… врятована?

Лев повільно похитав головою.

— Ні. Ти врятувала місто. А дитину — ні.

Сльози обпекли очі Марти.

— Тоді навіщо?

Лев підійшов ближче.

— Бо тепер місто знає твоє ім’я, — сказав він. — І твоє серце.

Він подивився на неї так, ніби вперше дозволив собі боятися.

— І тепер воно в небезпеці. Так само, як і моє.