Розділ 3. Заборона

Сходи вели вниз довше, ніж мали б. Марта рахувала кроки, але швидко збилася. Камінь під ногами був гладкий, стертий тисячами ніг, і водночас теплий, ніби всередині нього жила кров. З кожним метром повітря ставало густішим, важчим, наповненим пульсом, що відгукувався в грудях.

— Ти це чуєш? — прошепотіла вона.

— Якщо чуєш, значить уже частина, — відповів Лев.

Внизу відкрився простір, схожий на зал без стелі. Темрява не тиснула, вона дихала. У центрі горіло світло — не полум’я, не лампа, а щось схоже на серце, вирване з тіла міста. Воно пульсувало, розливаючи червонувато-золоті хвилі по камінню.

Марта завмерла.

— Це… — вона не змогла підібрати слова.

— Серце Другого міста, — сказав Лев. — Одне з.

— Одне?

— Місто має багато сердець. Людських. І не зовсім.

Навколо світла стояли люди. Чи істоти, які колись були людьми. Хтось виглядав звичайно — у пальті, з чашкою в руках, хтось мав очі, що світилися зсередини, хтось — тіні замість обличчя. Всі вони дивилися на Марту.

Вона відчула це одразу — погляди ковзали по ній, торкалися, пробували на смак.

— Вони знають, — прошепотіла вона.

— Так, — кивнув Лев. — Нові серця відчуваються одразу.

З натовпу вийшов чоловік середнього віку, з акуратною бородою і надто правильними рисами. Його усмішка була ввічливою, але холодною.

— Охоронець привів нам нову, — сказав він. — Цікаво.

— Вона не для вас, — різко відповів Лев.

Чоловік примружився.

— Усі серця — для міста.

Марта раптом відчула біль. Не фізичний — глибший. Перстень на пальці обпік, і вона інстинктивно стиснула руку.

— Досить, — сказав Лев, і в його голосі пролунала сила, від якої світло в центрі залу здригнулося. — Вона ще не зробила вибір.

— Вибір завжди робиться, — м’яко відповів чоловік. — Навіть коли здається, що його немає.

Він відійшов, розчинившись у натовпі.

— Хто це був? — запитала Марта.

— Той, хто стежить за балансом, — сказав Лев. — І той, хто його порушує, коли вигідно.

Вони відійшли вбік, туди, де світло було слабшим.

— Ти маєш знати правила, — сказав Лев. — Без них ти не виживеш.

— Я слухаю.

— Перше. Не бери чужого серця. Ні силою, ні проханням, ні жалем.

— Як це — взяти серце?

— Ти зрозумієш, коли побачиш. І тоді буде важко зупинитися.

Марта кивнула, відчуваючи, як ці слова лягають тягарем.

— Друге. Не віддавай своє серце без потреби.

— А з потребою?

Лев гірко посміхнувся.

— Потреба завжди здається справжньою.

Він зробив паузу. Довшу, ніж раніше.

— І третє, — сказав він тихо. — Найважливіше.

Марта затамувала подих.

— Не закохуйся.

Слово прозвучало, мов заборонене закляття. Простір навколо ніби здригнувся, і серце в центрі залу забилося швидше.

— Ти вже казав, — відповіла Марта. — Але не пояснив.

— Бо пояснення не врятує, — сказав Лев. — Кохання тут — це не почуття. Це сила. Воно зв’язує серця напряму з містом. І коли два серця б’ються разом, місто починає вимагати плату.

— Яку?

— Найдорожчу.

Марта подивилася на нього уважно. Вперше — по-справжньому.

— Ти закохувався.

Це не було питанням.

Лев відвів погляд.

— Саме тому я тут.

— Як охоронець?

— Як нагадування, що не всі помилки можна виправити.

Марта відчула, як між ними виникає щось крихке і небезпечне. Не пристрасть — усвідомлення. Спільна тиша, в якій занадто багато невимовного.

— А якщо я не зможу? — запитала вона. — Якщо це станеться?

Лев подивився на неї так, ніби намагався запам’ятати кожну рису.

— Тоді місто поставить тебе перед вибором, — сказав він. — Серце або світ.

Світло в центрі залу раптом згасло. Темрява накрила простір, і в цій темряві Марта чітко почула інший звук — тріск, ніби щось ламалося глибоко під землею.

— Це погано? — прошепотіла вона.

Лев стиснув кулаки.

— Це означає, що Тріщина прокинулася.

І цього разу місто дивилося тільки на них.