Розділ 2. Друге місто

Лев ішов попереду, не озираючись. Марта ледь встигала за ним, хоча вулиці здавалися знайомими. Вона впізнавала ці кам’яниці, ці фасади, ці балкони, але водночас вони були іншими — мов намальовані поверх реальності тонкою, тривожною лінією.

Ніч тут була глибшою. Ліхтарі світили не жовтим, а холодним світлом, у якому тіні ставали живими. Марта ловила себе на тому, що намагається не дивитися занадто довго в темні провалля між будинками. Там щось рухалося. Не завжди вороже, але завжди уважне.

— Це… інший Львів? — нарешті запитала вона.

— Той самий, — відповів Лев. — Просто без маски.

Він зупинився біля арки, яку Марта проходила сотні разів. Тепер вона була глибшою, ширшою, і в її тіні мерехтіли знаки, схожі на старі літери, яких не вчили в жодному університеті.

— Друге місто, — додав Лев. — Його бачать не всі.

Марта торкнулася стіни. Камінь був теплий, як і перстень на її пальці.

— Чому я? — її голос тремтів. — Я не… не маг.

Лев нарешті обернувся. В його погляді не було зверхності, лише втома.

— Магія не питає дозволу. Вона чує серця.

Вони рушили далі. Вулиця повільно змінювалася. Вивіски над крамницями світилися символами, що змінювали форму, коли на них дивилися. З вікон долинав шепіт — не слова, а спогади. Марта раптом зрозуміла: кожен дім тут пам’ятав усе.

Біля криниці сиділа жінка з сивим волоссям, яке спадало до землі. Вона дивилася на Марту, не кліпаючи.

— Нове серце, — прошепотіла жінка. — Свіже.

— Не дивися на неї, — тихо сказав Лев. — І не відповідай.

— Вона небезпечна?

— Усі тут небезпечні, якщо ти забуваєш, хто ти є.

Марта відвела погляд, але відчула, як слова жінки впали десь глибоко всередині.

Вони зупинилися на площі, де колись стояв фонтан. Тепер у його чаші клубочилася темна вода, і в ній відбивалися не зірки, а серця — десятки, сотні світлих і темних відблисків.

— Це вони? — Марта не могла відвести очей.

— Зачаровані серця, — сказав Лев. — Ті, хто колись зробив вибір. Свідомо або ні.

— І що з ними сталося?

— Місто живе ними. А вони — містом.

Марта відчула, як її власне серце відповідає на цей поклик. Перстень на пальці потеплів ще дужче.

— Я не хочу бути частиною цього, — прошепотіла вона.

— Брехня, — спокійно сказав Лев. — Ти вже тут.

Він повів її вузьким проходом між старими будинками, де стіни здавалося, що от-от зімкнуться, залишаючи лише вузьку смужку неба над головою. Кожен крок вимагав обережності: доводилося притискатися плечима до холодного каменю, відчуваючи його шорстку поверхню, і на мить здавалося, що стіни дихають разом з ними. Повітря тут було густішим, майже непомітно змінюючи запахи — суміш пилу, старої цегли і вологи. Місто мовчало, але тиск, що накладався з усіх боків, немов випробовував її рішучість, змушував відчувати кожен рух у повній напрузі. Марта відчула, як серце починає битися швидше, а руки трохи тремтять, ніби простір хотів перевірити, чи здатна вона пройти цей шлях без страху.

— Є правила, — сказав Лев. — Їх небагато, але порушувати не можна.

— Які?

Він зупинився.

— Не бери чужого серця. Не віддавай своє легковажно. І… — він замовк.

— І що?

Лев подивився на неї довше, ніж потрібно.

— І не закохуйся.

Слова зависли між ними, важкі й небезпечні. Марта відчула, як усередині щось протестує.

— Чому?

— Бо кохання змінює баланс, — відповів він. — Воно або рятує місто, або руйнує його.

Вони вийшли до сходів, що вели вниз, під землю. Звідти долинав глухий пульс, схожий на биття серця.

— Якщо ти підеш далі, — сказав Лев, — назад дороги не буде.

Марта подивилася вниз, потім на нього.

— Ти вже пішов, — відповіла вона.

Вона зробила крок.

І Друге місто прийняло її.