Розділ 1. Перстень

Марта не вірила в містику. Вона вірила в факти, у шар за шаром зняту фарбу, у тишу старих стін, які говорять лише з тими, хто вміє слухати. Реставрація навчила її терпінню і повазі до часу. Камінь не терпить поспіху, як і місто.

Старий монастир на околиці Львова був прохолодний навіть у серпні. Повітря всередині тримало запах вапна, вологи і чогось давнішого, що не мало назви. Марта працювала тут уже третій тиждень і щоразу ловила себе на дивному відчутті — ніби за нею спостерігають. Не люди. Сам простір.

Вона стояла на риштуванні, обережно знімаючи верхній шар фарби зі стіни апсиди. Під пензлем проступали ледь помітні лінії — фрагменти старої фрески, прихованої століттями. Серце Марти завмирало від цього відчуття відкриття, коли ти перший за багато поколінь бачиш щось справжнє.

Саме тоді пензель зачепив щось тверде.

Марта зупинилася. Пальцями намацала невелику виїмку в камені, не позначену в жодних кресленнях. Вона обережно розчистила заглиблення і побачила перстень.

Перстень сяяв золотом, вигнутим у форму серця, розділеного на дві половини: одна — глибоко синя, як нічне небо, інша — ніжно-рожева, мов світанкове світло. Кожна половина була ідеально гладкою, але при цьому здавалася живою: синя переливалася холодною глибиною, немов ховала у собі океан таємниць, рожева випромінювала тепло і лагідне світло, що обережно торкалося шкіри Марти.

Вона провела пальцем по краю персня і відчула легке, майже невловиме тремтіння. Не відблиск металу, не гра світла — саме серце, розділене на дві сутності, ніби відгукувалося на її думки і почуття. Синя половина ритмічно холонула під її дотиком, рожева — теплішала, наче намагаючись врівноважити холод, що проник у кімнату.

Марта затамувала подих. Перстень був більше ніж прикраса: він відчував її емоції, відповідав на бажання, реагував на страх і надію. Кожна зміна кольору, кожен відтінок світла говорив з нею без слів, шепотів історії, які ще належало розкрити, і нагадував, що відтепер її життя сплетене з магією цього золотого серця.

— Дурниці, — прошепотіла вона сама до себе.

Перстень був теплий.

Це було неможливо. Камінь навколо холодив пальці, а срібло відчувалося живим. Марта вагалася лише мить, а потім, сама не розуміючи чому, зняла рукавичку і торкнулася каменю.

Повітря здригнулося.

Не різко, не голосно — так, ніби хтось повільно вдихнув усім монастирем. Світло в вузьких вікнах потьмяніло, тіні витягнулися і стали глибшими. Марта відчула, як під ногами ледь помітно тремтить підлога.

У скронях забилося серце.

Вона побачила місто інакше.

Стіни монастиря ніби розчинилися, накладаючись одна на одну. Простір роздвоївся, і між звичними лініями з’явилися нові — криві, живі, дихаючі. Арки тягнулися вглиб, сходи вели не туди, де мали закінчуватися, а у темряву, що манила.

Марта спустилася з риштування, не відводячи погляду від простору навколо. Їй здавалося, що місто дивиться на неї у відповідь.

— Поклади його, — пролунав голос.

Вона різко обернулася.

Чоловік стояв біля входу, де ще мить тому нікого не було. Високий, у темному одязі, ніби зшитому з тіні. Його очі світилися відбитим світлом ліхтарів, яких тут не могло бути.

— Хто ви? — Марта стиснула перстень у долоні.

— Запізно, — тихо відповів він. — Ти вже торкнулася.

— Чого саме?

Він підійшов ближче, і Марта відчула, як повітря навколо нього густішає. Місто ніби схилилося до них, слухаючи.

— Ключа, — сказав він. — І власного серця.

Марта хотіла заперечити, посміятися, назвати все це втомою. Але її серце билося інакше — глибше, сильніше, ніби в унісон з чимось під бруківкою.

— Моє ім’я Лев, — додав чоловік. — І тобі краще піти зі мною. Бо якщо ні, це місто забере тебе собі.

Марта подивилася на перстень.

Тінь у камені ворухнулася.

І вона зробила крок уперед.