Розділ 22. Моя битва

Квітень 2022 року, Урочище Монастирище біля с. Устинівка

Я навіть не дзвонила Бобрику, щоб сказати, що ми з малечею поїхали. На це немає часу, я і так втратила багато днів за сльозами, бездіяльністю та страхом. Права була Меланія, коли казала, що найбільший мій ворог не рашисти, а я сама. Як і кожна людина.

Так, кожен день потрібно боротися із самим собою, фільтрувати інформацію, яку ти сприймаєш, яку ти отримуєш від інших людей, з телебачення та соцмереж. Всюди біль, зрада, травми, смерть та війна. Так, за вікном війна, та чи варто зупинятись і помирати від страху? Як продовжувати жити нормальним життям в умовах тривог, обстрілів, постійного наступу ворога?

Я настільки зациклилась на тому, як саме це робити, що просто завмерла. Була ніби в коконі інформації, болю та жалю. Ні, звичайно ми збирали речі та допомогу для переселенців. Купа футболок та бавовняних речей пішло на виробництво коктейлів Молотова, в нас кілька ночей ночували люди, які їхали з Харкова, з Луганщини та Запорізької області. Ми намагалися використовувати кожну можливість, щоб допомагати, але я могла зробити більше, завдяки моєму дару.

І зараз з Вікусею на задньому сидінні нашого старенького Шевроле, поки Бобрик на чергуванні, я проїжджаю черговий блок-пост на виїзд із міста. Дощ лиє мов з відра. Я розумію, що чоловік ніколи б не погодився на подібну мандрівку в умовах ракетних обстрілів та ще й з дитиною. Приємний хлопець у формі перевіряє мої документи, оглядає салон та запитує:

– Далеко їдете?

– У село до родичів, - майже не обманюю.

– Бережіть себе, безпечної дороги, - повертає мені документи, які я швидко ховаю та продовжую рух.

Мені досі не віриться, що я справді це роблю. Все тіло тремтить, та й водій з мене не дуже впевнений. А ще, якщо подумати про те, що попереду кілька годин в дорозі, та ще й кілька кілометрів доведеться йти пішки полем…. Урочище знаходиться у віддаленому від населених пунктів місці, туристів там мало, бо доїхати автобусом чи машиною непросто.

Місце сили без людей – дивна річ, але в наші часи справді залишилось мало українців, які щиро цінують та плекають наші традиційні національні цінності. Ще до християнства Україною правили язичницькі обряди, мудрі люди знали набагато більше, ніж зараз, коли все вирішують технології та «знання». Якщо подумати, то за останні тисячоліття люди майже не розвивалися насправді. Так, ми створюємо нові цяцьки та техніку, а потім кладемо все життя на вівтар заробітку, що купити нові версії трендових розробок.

Ми не перемогли голод, не зробили усіх людей освіченими, ми не попередили війни, а й надалі створюємо ще цікавішу та потужнішу зброю, щоб бути у безпеці. Трохи абсурдно, чи не так?

Більше не модно бути доброю людиною, створювати здорове суспільство.

Зате круто відстоювати власні кордони, думати тільки про себе і робити гроші з повітря.

Війна мордує нас, робить нас невігласами, звичними до крові та вбивств, але також загартовує, вчить людяності та силі.

Але українців не треба вчити людяності, силі, щирості та справедливості. Це в нас у крові, в наших жилах, в наших думках, десь далеко у глибині. Варто лише прислухатись та почути голос тих, хто вже віддавав свої життя та долі за цю землю, за волю. Вони кричать так голосно, що небо розриває грім та грози, вони плачуть ріками та дощами, їм болить за кожну людину, що була вбита «сусідами».

Я їду уперед, навігатор показує мені шлях, який я знаю ще з тих часів, коли їздила до Монастирища по втрачені сторінки.

Мені страшно, бо я боюсь помилитися і так нічого і не зробити. Однак в ту мить, коли я вже готова завити через дощ, що посилився та майже сховав від мене всю дорогу, маленька долонька Вікусі опускається на моє плече.

– Мамуся, все буде добре, не бійся.

Як, як у такій маленькій дитині може бути стільки сили, витримки та впевненості? Мені варто брати приклад з власної дитини. Збираюся з думками і продовжую нашу мандрівку. Дощ не припиняється, а чорні хмари ніби насідають над нами, наче якісь сили роблять усе можливе, щоб перешкодити нам дійти до мети.

Ні, я серцем знаю, що потрібно дійти, доїхати, якщо потрібно доповзти.

До того ж, якщо хтось намагається перешкодити нам, це значить, що ми справді на вірному шляху.

Над головою небо розривається від голосного гулу – чергова ракета летить на наші об’єкти з ворожих установок. Це так шумно та страшно, що я навіть зупиняюсь, та поглядом проводжу снаряд, доки він не розривається прямо у повітрі.

Слава Богу, збили!

Хлопці та дівчата на фронті роблять свою справу на відмінно. Які ж вони сильні, безстрашні. Герої, кожен та кожна. Монотонно та впевнено воюють із «другою» армією світу. Скільки колон ворожих розбито? Скільки техніки згоріло від рук звичайних людей, що просто боронять свій дім? Тікайте, дурні, поки можете, бо як українці справді зрозуміють свою силу і забудуть про скромність ви вже ніде не сховаєтесь. Залишитесь там, куди прийшли, під землею без слави та без пам’яті, добривом для квітучої української землі.

***

За кілька годин ми приїхали до точки, звідки починається пішохідна частина шляху. Авто так і залишилось одиноко стояти на дорозі, поки ми йшли по високій мокрій траві у дощовиках та резинових чоботях. Чим ближче ми підходили, до кам’яної піраміди, тим легше мені дихалось, тим вільніше я себе почувала, навіть під важкими холодними краплями дощу.