Розділ 21. Безкінечний лютий

24.02.2022, Кропивницький

Стійке відчуття, що все це просто сон.

Жахливе сновидіння, але прокинутись не виходить.

Ми втрьох із Бобриком та Вікусею вибігли з квартири у двір нашого будинку, деякі сусіди вже були там, у під’їзді було чутно, як хтось ридає, а інші похапцем збирають речі, сідають у власні авто та їдуть.

Куди?

Ми з Сашком лише подивились одне одному в очі та міцніше взяли дитину за руки. Здавалось, коли вона між нами, нічого поганого статися не може. І те, як Віка поводилась… Вона буда засмученою, але не плакала і не влаштовувала нам додаткових стресів чи істерик. Наша дитина трималась краще, ніж ми, і це тримало в тонусі.

Неможливо адаптуватися до думки, що почалася війна в Україні, хоча ми й знали, нам постійно казала про це Меланія, різні військові експерти.

Ми були шоковані так само, як і всі навколо. Єдине, що кожна людина переживає подібні удари по-своєму. Мені все здавалось помилкою, черговим видінням, від якого я прокинусь вранці. Сповільнена зйомка, жахливе кіно наяву.

Але повітря над нами розривав гул військових літаків, і це були точно не «наші».

Страх, лють, відсторонення…

Що буде далі?

Чи йти на роботу, чи вести Віку до садочка, а як все буде тепер?

Подумки, я ще раніше намагалася зрозуміти, як взагалі суспільство існує в умовах війни, але це неможливо уявити. Навіть найсміливіші припущення не зображають реальність.

Бобрику подзвонили з роботи, сьогодні всім дозволили до обіду вирішити сімейні питання, поки чергова зміна працюватиме, а потім потрібно з’явитися на роботу для подальших інструкцій. До школи та садочка ми вирішили не йти, саме питання здавалось дурнуватим, але ж неможна просто нікого не попереджати.

В місті царив справжній хаос: черги на заправках, ще більші черги біля банкоматів, половина магазинів закриті, як і усі офісні приміщення, які траплялися мені. Мабуть для мене особисто проблема була не в самому розумінні, що почалася війна, а в тому, що я бачила на вулицях.

Я відчувала біль та паніку кожного перехожого, вони накривали мене з головою, не давали дихати, сльози душили із середини, але я тримала за руку Вікусю, вона стискала долоню міцніше і це було зараз найважливішим.

Годі! Час зібрати себе до купи.

Я мушу піклуватись про дитину та свою родину. Яка з мене Світла, що бореться із темрявою, якщо я не можу вгамувати власні емоції?

Ми заїхали до супермаркету та купили базових продуктів, забігли до аптеки, щоб поповнити запаси потрібних медикаментів. Весь цей час мені було млосно та важко. Я зрозуміла, що це через людей навколо.

Хіба можна винувати українців у тому, що зараз усі почувалися погано та майже без надії? Хотілося, щоб за цей день усі питання вирішились, щоб все це припинилося. Але новини ставали дедалі гіршими: Київ, Харків, Чернігів, Херсон, Маріуполь, Запоріжжя…. Список не закінчувався. Колони броньованої техніки росіян сунули безкінечно, ракетні обстріли руйнували житлові будинки. Ми обдзвонили усіх родичів та знайомих, перевірили усіх та всіх закликали виїжджати з небезпечних районів, хоча б до нас. Я була впевнена, що до нашого міста жива сила ніколи не дійде, тут було наше місце і їхати десь далеко ми не планували.

• Мамо, ми маємо залишитись вдома, ми потрібні тут, - Вікуся дивилась на мене таким дорослим поглядом та говорила надто впевнено. Серце розривав біль за її дитинство.

Не існує батьків, які б хотіли, щоб їхні діти пройшли через війну. Вона нічому не вчить, тільки калічить. Лише хворий на голову соціопат, схиблений на владі та власних амбіціях, може хотіти розв’язати подібну бійню. Він назвав це спецоперацією, серйозно?

Безглуздо.

Цинічно.

Без жалості, без совісті.

Вдома ми з Сашком мали серйозну розмову:

– Лано, послухай. Хлопці на роботі збираються вивозити своїх дружин із дітьми. Хтось до Польші, Чехії, навіть Германії. Я можу поговорити, щоб і вас з Вікою забрали. Будь-ласка, подумай…

– Ні.

– Мила, я також не хочу з вами розлучатись, але ваше життя та безпека важливіші. Розумієш? – в його очах був розпач, він розумів, що не вмовить мене, але мусив спробувати.

– Саш, моє місце тут, тут ми будемо в безпеці. Я відчуваю, ми тут потрібні, - він закрив очі і змовчав, хоча хотів щось сказати мені. Він довіряє мені, але не впевнений, що нам тут нічого не загрожуватиме.

– Добре, тоді залишаємось вдома.

– Це наш дім, ми мусимо його берегти, заради нас, заради наших майбутніх дітей і Вікусі, - я намагалася посміхнутись йому, але вийшло не дуже.

– Я… буде важко, я пропадатиму на роботі…

– Як завжди…

– Це буде інше, Лано. Мене можуть відправити як допомогу в постраждалі регіони, та я й сам визвуся, ти ж знаєш.

– Знаю, твоя доля рятувати людські життя, то й роби це, але завжди повертайся додому. Ми робитимемо своє та чекатимемо тебе. Ми зможемо, цього разу Україна переможе, я так відчуваю.