Розділ 20. За покликом серця

Осінь 2021 року, Кропивницький

Правду кажуть, що чужі діти ростуть швидко, а свої ще швидше.

Нашій Вікторії влітку виповнилося вже 5 років! Вона росте дуже доброю та чуйною дівчинкою, постійно таскає додому котів та собак з вулиці. У садочку завжди допомагає виховательці усіх перевзувати та збирати додому, така собі мала помічниця. Дуже слухняна, тому я навіть дивуюся, коли чую від подруг про дітей-бешкетників. З нею не віриться, що таке можливо.

Є у Віки щось таке особливе у погляді, що мені здається ніби вона також має дар. Мала дивним чином відчуває добрих людей та тих, кому необхідна допомога. Як відчуває щось нехороше, так одразу плаче.

А ще говорить, що їй сняться дивні сни, коли злі люди з чорними очима приходять на нашу землю та сіють на ній лише біль, страх, зневіру…

Мені б хотілося сказати їй, що все це лише сон, і він може піти туди, куди й ніч, щоб залишитись там назавжди. Так бабуся казала: коли сон страшний наснився, потрібно мовити «куди ніч, туди й сон», тоді страхіття не стане реальним.

Зважаючи на останні новини про накопичення військ російської армії вздовж українських кордонів, весь світ кипить інформацією про те, що от-от почнеться війна. Та чому ж почнеться, якщо вона вже давно йде?

Наш народ сильний та працьовитий за останні 8 років встиг добре адаптуватися до бойових дій. У більшості областей всі жили так, наче нічого й не сталося, хоча до Кропивницького приїхала чимала кількість переселенців з Донбасу. Життя тривало і ми мало думали про те, що може бути гірше. Ну хіба може бути страшна та кривава війна у 21 сторіччі та ще й посеред Європи?

«Ні, дурня якась. Та нічого не буде»

 Так казала більшість людей, хоча ми з Бобриком знали, що гряде велика війна. Усе найстрашніше лише попереду. І я чесно намагалась говорити про це з людьми, на роботі у школі та у волонтерському центрі, де я допомагала у вихідні. Ба більше. Навіть різні експерти з екранів українського телебачення казали на широкий загал, що буде повномасштабна війна з Росією…

Ніхто не вірив.

Тільки військові та колишні АТОшники зневіреними очима дивилися на людей, котрі доводили, що Путіну невигідна така війна, а от тривалий конфлікт на Донбасі вигідний. Вони вже були на війні, вони вже бачили на власні очі, що з людьми робила пропагада, поки ми лише посміювались із чергової дурниці, яку видали кремлівські пропагандисти.

Американські біолабораторії по всій Україні? Бандерівці, що поїдають дітей? Хіба може людина у здоровому глузді повірити в це?

Питання, яке не потребує відповіді.

Бобрик успішно працював у ДСНС у нашому місті. Його часто не було вдома, але він став тим самим Сашком із сяючими очима, що завоювали моє серце. Це… просто неможливо пояснити, але він рятував людей, він був на своєму місці і ті нечасті вихідні, коли ми усі разом могли побути лише в сімейному колі були настільки чудовими та теплими, що нічого не хотілось змінювати.

Моя сила поступово росла, і я потроху практикувалася у допомозі людям.

Меланія сказала слухати своє серце, і я так і робила.

***

8 вересня 2021 року

Знаєте, бувають моменти, коли все йде не за планом? Коли ти збираєшся на 11 годину на тренування із дитиною, але все ніби заважає потрапити у заплановане місце? Практика навчила мене, що це доля допомагає обрати вірний крок та шлях в конкретний момент часу.

Погода була прохолодною та з дощем, ми з Вікусею спізнювались на танці, тож я вирішила викликати таксі. За нами приїхав білий автомобіль Шевроле, за кермом якого був сивочолий та трохи засмучений чоловік. Я відчула, що цій людині особливо потрібна наша допомога, тому зовсім не здивувалась, коли ми сіли назад та рушили, а пан Семен почав розповідати про своє життя у Донецьку до того як усе це почалося….

Семен Ільченко був шахтарем, а його дружина Галина – вихователькою  у дитячому садочку. Поки він розповідав історію, я ніби бачила перед очима їхню родину: темнокосу Галину, таку ж темненьку молоду дівчину Оксану, що виявилась його донькою. Коли на Донбасі почалася війна, родині Ільченко було дуже важко покидати рідний дім, але вони не бачили іншого виходу. Переїхали до Кропивницького, бо там жили куми і далекі родичі. Але біда не ходить одна. Коли приїхали до міста у центрі України, за кілька місяців Галині стало погано – у лікарні після кількох аналізів підтвердили пухлини у легенях.

Останні роки жінка разом з родиною боролась із хворобою, що пожирала її зсередини, але зараз ситуація ставала лише гіршою. Лікарі сказали, що врятувати її могло лише диво, бо пухлини перестали реагувати на лікування.

Я все зрозуміла, коли замість танців машина зупинилась біля лікарні. Семен мовчки підвівся та пішов, ніби показуючи мені шлях. Вікуся вийшла з авто та посміхнувшись мені міцно вхопилась за мамину долоню. Це було так дивно, але я йшла за чоловіком мов зачарована. Ми піднімалися на 7 поверх лікарні так швидко, наскільки могли, а коли підійшли до палати Галини, я відчула як мені перехопило дихання від болю та страху.