Зима, 2016 рік, Кропивницький
Я знайшла сторінки і вже кілька днів постійно перечитувала думки моєї бабусі. Хотілось плакати, і говорити з нею, як із живою. Я б сказала їй, як мені погано вдома без Бобрика, як я не хочу, щоб він був на війні. Вона б мене зрозуміла.
Мила моя Неллі, скільки ж ти всього бачила, скільки ж ти всього пережила. Якщо раніше я думала, що вона здалася, продалася та обрала життя пристосуванця до ситуації, то зараз я бачила її долю іншою.
Та ж я забула, війни в нас в Україні немає, є лише клята Антитерористична операція.
Сашко служив вже більше 2х місяців під Дніпром. Ми кожен день спілкуємось телефоном, я постійно фотографую йому нашу маленьку Вікторію та отримую щасливі смайли у відповідь. Він не говорить зі мною про війну, та іноді під час розмови я чую далекий гуркіт снарядів та удари. Знаю, що він мені бреше, ніби його дислокація далека від фронту. Не перша лінія і навіть не друга, бо він служить у ремонтній бригаді, яка здебільшого працює у тилу. Та все ж в небезпеці.
Я живу не своїм життям, ніби подвійним, бо на вулиці, коли я гуляю з дитиною, все звично та буденно: діти граються, люди прогулюються, парочки цілуються та обіймаються, працюють кафе та нічні клуби, всі живуть далі, а я чекаю новин з фронту.
Бобрик навчався на військовій кафедрі, тому в нього було звання молодшого лейтенанта, а ще досвід служби рятувальником. Він справді міг би багато чого зробити для країни на фронті, але його посадили у штабі, де він мав виконувати обов’язки командира. Фактично займатися документацією, в якій зовсім не розбирався, а довкола тільки й було, що майорів та генералів, які знали краще, та відносились до нього як до хлопчика з дитячого садочка.
Він не міг зрозуміти, чому воюючи з росією на Донбасі, наше командування досі розмовляє російською. Лінія зіткнення була важкою, хоча обидві сторони нікуди не рушали, обстріли з обох боків відбувалися постійно. Вихід з частини до села Бобрику, як начальнику, було дозволено, і він своїми очима мало не щодня бачив ворожих диверсантів, а вони бачили його. Так і дивилися одне на одного, проходячи повз, тримаючи руку на автоматі. Секунда і хтось може вистрілити, це війна.
Все було якось неправильно. Ніби для галочки, ніби вся ця війна комусь вигідна. А вночі починалось пекло, бо обстріли не вщухали і лише якась незрозуміла вдача заважала ворогові обстрілювати частину, де був Бобрик. Він відповідав за мобілізованих, а це були здебільшого дорослі та старші за нього чоловіки. Вони не розуміли, як хлопченя може ними керувати, тому часто пиячили та порушували правила. Вони боялись, кожен справлявся як міг.
Про що говорити, якщо навіть усілякі комісії з генералів та полковників, що приїздили до частини, просто пиячили. Тижнями, а потім отримували статус учасників бойових дій. Бобрика вивертала сама думка про те, що за 100 метрів від кімнати, де військова еліта випивала, з фронту привозили тіла загиблих хлопців. Вони гинули постійно, один за одним, хтось від снаряду, хтось від власних дурощів.
У всьому цьому не було сенсу!
Рядові військові ніби відбували якесь покарання, біль від втрати побратимів, ненависть до ворогів та «братніх сусідів». Люди втрачали здоровий глузд, ставали черствими, ламались. Поки генерали влаштовували собі польові курорти з відрами алкоголю та розвагами іншого характеру.
Розчарування, біль, нерозуміння ситуації.
Бобрик втрачав себе, я чула це в наших телефонних розмовах. Він виконував свою роботу, слідкував за порядком та як міг підтримував хлопців, але все ж втрачав надію. Він ламався, а коли перехиляв чарку, наші розмови телефоном ставали дедалі складнішими:
– Лано, Ланочко. Я люблю вас з Вікою, ви моє все, без вас мене нема. Я понад усе хочу до вас, до тебе, мила. Але… Я боюсь, що не повернусь, тут все дуже погано. Дуже складно, і я не бачу кінця краю тому мороку…
– Сашко, припини. Я розумію, що тобі важко. Але ми зможемо, ти повернешся додому, все буде добре.
– Так-так, пробач. Просто, якщо я загину, не плач за мною довго, будь щасливою, бережи дитину. Все, добре, я вже зайнятий треба бігти. Цілую.
Подібні розмови ставали дедалі частішими, я намагась не звертати уваги, я вірила, що все буде добре, я була з донечкою, мені допомагали батьки. Бобрик він сильний, але ж і йому буває важко, я тільки вірю, що він витримає. Головне, аби повернувся додому цілий, ми все виправимо. Разом.
Я думала про те, що його болю потрібен вилив, з ким ще він може поговорити про це там? Де немає рідних, де нема друзів, тільки нові люди, які вимушено стали близькими.
Мій біль був інший, то була туга. Якби не дитина, життя для мене зупинилось би в той момент, коли Бобрик поїхав, але Віка… Моя прекрасна донечка була ще зовсім маленькою, але такою важливою та великою моєю розрадою. Нашою любов’ю, вона й не давала мені опускати руки.
***
Разом з тим, я часто уві сні кликала Меланію. Я зрозуміла, що під час сну можу кликати її, можу отримати пораду чи просто важливу підтримку. Дивно, але людина з моїх думок, яку я ніколи не бачила в житті робила це просто прекрасно.
– Меланіє!
– Привіт, Лано. Я тут, ти знову плачеш? Дитино, відпусти страхи, не муч душу свою.