Розділ 15. Втрачені сторінки

Січень 1932 року, запис зі щоденнику Неллі

Я думала, що більше не писатиму нічого у щоденнику, відколи втратила свій дар. Однак Меланія прийшла до мене у сні. Знову. Я знала, що її прихід не означав би для мене нічого хорошого, бо вона могла порушити обіцянку лише заради чогось надважливого.

Наше життя з Андрієм нарешті стало нормальним, наскільки це можливо серед людей, яким неможна довіряти. Партійна діяльність комуністів перевершує мої навіть найстрашніші видіння, бо все, що я бачу у Єлисаветграді (зараз його іменують Зінов’євським, але всім зручніша стара назва), це політичні гасла: заводи робочим, землю селянам, люди дуріють від величності та масштабів Радянського Союзу, хоча причин радіти примарній величі немає.

Це все пусте, бо ніхто з них не був за кордоном. Їм кажуть, там всі голі та босі, а тут сама благодать. І вони вірять.

Цей феномен мені не зрозумілий, бо я ще можу пояснити захват містян, де будуються заводи та підприємства, селянам же навпаки стає все складніше виживати, дотримуючись стандартів по зерновим культурам, які треба зібрати для держави. Все частіше чую фразу, що всіх кормить Росія, але це дивно чути від людей, на столі яких продукти з’являються виключно з українських полів та городів.

Українці – працьовитий народ, який понад усе любить свою землю, бо вона годує, а не росія. Селяни не зовсім то й скаржаться на складнощі, поки в них є хоча б щось своє – дім, садок коло хати, город. Скільки роботи, скільки мороки, але ж ми продовжуємо працювати, зовсім не можемо без роботи. Я так сумую за нашим будинком у Юзефполі, але Андрій каже, що ми туди ніколи не повернемось.

Мій чоловік став частиною радянської машини, і за це я його ненавиджу. Його захопила кар’єра та служба, його цінують у верхах, він гарний виконавець і на місцях люди слухаються. Як на мене: свій серед чужих та чужий серед своїх. Ні, я бачу, що він постійно старається вчинити правильно, когось прикрити, десь спростити покарання, але накази мають виконуватись. Жорстокі, злочинні, криваві… ми майже не розмовляємо…

Це так боляче.

Я не знаю, чому почала про це писати, але треба сказати, що ми з Андрієм досі близькі і щасливі по-своєму. Ми можемо не говорити, але, коли йому погано, я бачу це і ми просто всю ніч проводимо в обіймах одне одного.

«Пробач, пробач, Неллі, в мене не було вибору»

Він говорить це, коли через його рішення ламається чиєсь життя. Я відчуваю його біль як свій, я не хочу знати, що кохана людина приймає такі рішення, але він правий – вибору немає. Ми можемо вберегти хоча б когось, хоча б свою родину, сусідів. Будучи в системі та виконуючи її правила, ми житимемо. Гидкою, бридкою ціною.

Я ніби домовилась зі своєю совістю. Навіть справилась із тим, що мої батьки перестали з нами спілкуватись. Батько так і залишився поціновувачем імперської влади, він так мріяв стати графом, натомість прийшли комуністи, і я стала дружиною одного із них – я стала зрадницею для власної сім’ї. Зрадила собі, коли відмовилась від дару, але Меланія не просто так знову прийшла.

Вона сказала, що почнеться голод і ми маємо вижити будь-якою ціною. Бо наші нащадки мають вижити, рід світлих віщунів, що б це не означало, має продовжити своє існування, і від цього залежатиме доля усієї країни. Пізніше, значно пізніше. А отже ми на своєму місці і кожне, навіть найболючіше рішення,  яке ми ще приймемо, вже передбачене, доля розписала наші дні своїми чудернацькими візерунками.

Меланія сказала, що українців моритимуть голодом весь рік, і наша задача вижити, щоб наші діти жили, щоб наші діти мали своїх дітей, і можливо саме вони нарешті приб’ють гадину, знищать темних демонів та запанують у вільній Україні, а паразитуюча росія розвалиться, розсиплеться крихтами і забудеться, нівелюється, щоб у світі нарешті запанував баланс.

Меланія співала, щоб я запам’ятала:

Ячмінь та пшеницю приберіть до Купальської вечорниці,

Після ночі небо задощиться, хутко збирайте не баріться.

День та ніч у поле виходьте,

Із росою збирайте, мимо не проходьте.

Хай до серпня жито колоситься,

А на Юр’їв день до серпу проситься.

День у ніч у поле виходьте,

Із росою збирайте, мимо не проходьте.

Усе це я передала нашим рідним до Юзефполя, щоб вони знали, коли краще збирати врожай. На щастя, Клавдія знала, що наші вказівки треба виконувати без питань. Я була впевнена в цій мудрій жінці.

Ми намагались попередити людей у селі, щоб також зробили якісь запаси та убереглися від голодної смерті. Не знаю чи послухають. Хочеться врятувати всіх, але я не всесильна.

Найгірше, що мене зараз хвилює, зовсім не голод, а мої діти. Як не намагаюсь я зберігати в родині українські традиції, доросла Женька навіть дома вже говорить російською як в гімназії, а Вовчик настільки глибоко загрузнув у радянській пропаганді, що не вилазить із жовтенят. Вони асимілювались, адаптувались, залишили українське минуле позаду, ніби його й не було, ніби й не наше це все, а мені серце болить. Бо як же наші нащадки берегтимуть українське, якщо не буде мови, не буде вишиванки, мережки та галушок?