Розділ 14. Не виходить

2015 рік, Кропивницький

Я так і не змогла знайти ті дурні сторінки. Вже кілька разів навіть попри сварки із Бобриком, який вважав цю затію не дуже вдалою, мені було необхідно поїхати до Монастирища, щоб вкотре повернутися додому з порожніми руками.

Мене засмучувало те, що пошуки не були успішними, але зрештою саме це давало мені якийсь внутрішній спокій. Я ж зробила все, що могла, чи не так? Ну не знайшла ті дурнуваті сторінки, так значить так має бути? Правда ж?

А війна в Україні продовжувалась.

Янукович втік з країни, досі вважаючи себе легітимним президентом. Це справді стало неймовірним жартом. Ми й сміялися, намагалися жити далі. Чому ні? Більшість міст навіть приблизно не розуміли, що саме відбувається на фронті. Це було випискою з новин, плітками та чимось далеким для багатьох.

Після підписання Мінських угод між українською та російською стороною за участі європейських посередників обстрілів стало менше, сформувалась певна відносно стабільна лінія зіткнення. Конфлікт частково заморозився, активні обстріли зі сторони російських найманців та сепаратистів то збільшувались, то затухали. Більша частина українців повернулася до нормального життя, окрім мобілізованих, які мусили відчувати на собі особисто усі переваги війни, перебуваючи на фронті.

Ми з Бобриком також жили далі, хоча я бачила, як йому важко дається ідея «не бачити» реальність. Проблема не вирішилася сама собою, і не вирішиться. «Добрі сусіди» буквально силою відібрали в нашої країни спочатку Крим, потім третину Донецької та Луганської областей. Багато хто виїхав з окупації до інших українських областей, деякі залишились там, де не було нічого крім путінської пропаганди.

Я не могла зрозуміти, невже їм справді так погано жилося в Україні? Різко почали говорити про якихось міфічних бандерівців, «ущємлєніє русскага язика», ненависть до жителів Донбасу… Це все було жахливою брехнею, жахливим невіглаством та тупим популізмом, бо на той час навіть на українському телебаченні було більше 50% російськомовного контенту.

Кого тут «ущємлялі»?

Це було дуже смішно та по-дурному, якби не було правдою.

Прірва між вільною частиною України та окупованими територіями росла кожен день. Ми однакові, ми всі українці, але ми продовжували жити своє життя, а в їхніх серцях та душах вміло вирощувалась ненависть, заздрість, біль. Це лише посилювалось, ставало страшним сніжним комом, що перетворювався на лавину.

Деякі друзі Бобрика були на фронті як мобілізовані. Те, що вони розповідали, про жорстокість ворога, про знущання над полоненими, про використання росіянами забороненої зброї… не вкладалось в моїй голові. Спочатку Сашко ділився зі мною цими думками, а потім просто відмовчувався. Він бачив як це на мене впливало, як боляче мені ставало від безсилля, від неможливості це спинити.

А що про нас казали на російському телебаченні?

Рівень інтелектуальності деяких пропагандистських шедеврів був настільки низьким, що мимоволі думаєш: «Не може нормальна людина в таке вірити!».

Нормальна може й не може, та де вони ті, нормальні?

Доходило до абсурду навіть в нашій родині. Родичі батьків з Москви, які раніше телефонували лише на свята, перестали це робити, коли їхні пропагандисти розказали якісь байки про те, що в Україні їдять дітей росіян. Неможливо навіть коментувати подібне. Люди, які раніше із задоволенням приїздили в гості до нашого міста, якось стали нас боятись та відхрестилися від родинних зв’язків. Та ж вони також родом із Кіровограду! Логічних пояснень просто не могло бути, бо їх не існує.

Нічого не бачу, нічого не чую, вірю тільки пропаганді з телевізора. Таке можливо?

Я хотіла сховатись від усього цього. В мене маленька дитина, яка почала потребувати все більше уваги. Вікторії ще й року немає, але шуму в нашій квартирі вона влаштовує чимало.

У дні, коли Бобрик на робочій зміні, а я весь час з малечею, в мене немає часу думати про погане, я не читаю новини, не слідкую за кількістю загиблих на фронті. Стараюсь не думати про те, що це зовсім не цифри, а життя людей, які були важливими та рідними для когось, а може навіть і не встигли закохатись чи створити власну родину. Лише чергова статистика, лише нові жертви війни, яка нікому не потрібна.

А для когось ця війна стала бізнесом. Хтось за гроші йде воювати, хтось привласнює кошти, виділені державою на підсилення обороноздатності країни, хто отримує статус учасника бойових дій через зв’язки, бо це дає пільги та можливості. Хтось знову гине на фронті, поки його родина не отримує нічого, окрім болю та порожнечі.

Нормально, в нас же не стріляють, так? Це десь далеко.

Тільки Бобрик постійно боявся, що війна піде далі. Вони отримали й так забагато, ДНР та ЛНР, нібито самостійні формування, що не можуть прийняти самостійно жодного рішення. Крим. Мої знайомі плюються на той Крим та Донбас, немов і так краще, і не треба нам таких українців, які самі обрали інший шлях. Тим часом знайомі з окупованих земель пишуть і дзвонять, в них все нормально наче. Яка різниця Україна чи росія? Все одно вся влада погана, нам брешуть, ми нічого не вирішуємо. Яка різниця?

Яка різниця?

Різниця є, панове. Хто хоче в росію, може збирати свої речі та родину, щоб відправитись у казкову мандрівку десь на береги Байкалу чи хоча б до Ростову. Країна «братського» народу велика, місця вистачить усім. Невже можна так просто прийти зі своїм руським міром та влаштувати щось подібне?