Розділ 13. Те, що здавалось неможливим

2014 рік, Україна

Я відчувала, що Майдан – це лише початок тих страхіть, які ще житимуть на території нашої країни, руйнуючи та отруюючи усе на своєму шляху. Було очевидно, що уряд Януковича був приречений, але чиновники з останніх сил приймали один закон жахливіший за інший, силовики розстрілювали протестувальників, бандити коїли безчинства, а в українському народі прокидалась хвиля генетичної люті. Біль, що просочувався в наші родини крізь століття, направлений на східних «братів», які ніколи й не могли бути нам братами.

По всій країні почалися масові протести та мітинги, але не всі вони були під жовто-блакитними прапорами. На жаль, ні. Насправді мабуть у кожного з нас були знайомі, які вважали себе руськими людьми, одним народом з «братами» росіянами, а життя в незалежній Україні для них було асоційоване із розвалом, бандитизмом та олігархами. Старі люди ідеалізували Радянський Союз, бо комусь там видавали квартири, а зараз не видають, і взагалі жили краще, і взагалі чомусь думали, що в сусідній державі живеться краще.

Краще там, де нас нема, чи не так?

Березень 2014 року запам’ятався легендарними акціями «руської весни» мало не у всіх крупних містах України. Люди в цій ході були різні, трохи місцевих, але більше «тітушок» - тисячі бритоголових головорізів, які створювали атмосферу проросійських поглядів у суспільстві нашої країни та гарну картинку для пропагандистських ЗМІ.

Крим було окуповано ще в останні дні лютого, і це здавалось жартом багатьом із нас. Ні, ну серйозно. Хіба можна просто відібрати у сусідньої країни частину території разом з людьми та підприємствами, будинками, а потім заявити про волевиявлення народу стати частиною росії? Виявляється, можна. І весь світ навколо «глибоко занепокоєний».

Моя вагітність постійно відволікала від того, що відбувалося навколо, але ж новини я читала. Як на зло, Меланія більше не являлась мені після того як сказала, що в мене буде дитина. З 4-го тижня вагітності в мене почалася жахлива нудота через токсикоз. Бобрику доводилось постійно возитись зі мною, паралельно навчаючи нові покоління рятувальників. Рука досі сильно боліла, та він рідко казав про це, хоча я й бачила, як він щовечора обережно масажував суглоб, кривився від болю, міцно стиснувши зуби.

– Світланко, якщо ти говориш, що гряде війна та жахливі часи для України, то як тоді нам спокійно ростити дитину в таких умовах? – в його очах був біль та страх, бо він не знав, як уберегти родину від темряви, що насувалась.

– Не знаю, як пояснити. Я знаю, що з нами все буде добре, що світло переможе морок, і ми житимемо навіть краще, ніж до цього. І ще, я мушу бути тут. Я не можу втратити зв’язок із предками. Це мій дім, моя земля. Хіба ми потрібні ще комусь деінде? – я твердо вірила у те, що казала, та це не означало, що ми не зіштовхнемося із мороком особисто.

– Ти віриш, що ми переможемо? Просто усі ці події… Навіть без дару передбачення стає зрозуміло, що починається війна. А ти вагітна, і в нас буде дитинка, і я… мушу вас уберегти від усього злого.

– Сашко, я люблю тебе, але ти піддаєшся страху. Вір у краще, працюй для цього, ти ж викладач та формуєш бачення наступних поколінь! Хіба можна дивитись так трагічно на майбутнє нашої країни?

– Не сміши, Лано! Ти наче доросла, але мислиш як наївне дитя. Світ складніший, і є не тільки чорні та білі фарби. Більше сірого, плутаного, вся система світового ладу гнила та небезпечна, тому такі люди як Путін почувають себе в ній пречудово. Вони думають, що розгадали всесвіт, розгадали його суть і вдало маніпулюють людьми через гроші, силу і ресурси.

– Можливо ти й правий. Але я вважаю, що світ простий. Це ми робимо його складним, постійно знаходимо пояснення своїм неправильним вчинкам. Ми не чинимо правильно, бо так простіше. Ми обираємо владу через їхні обіцянки, а не справжні дії, бо потім їх можна звинувати в усіх проблемах, зняти відповідальність з себе. Ми не винні, ми лише заручники ситуації, правда ж? Так робила моя Неллі, вона запевнила себе, що не може нічого зробити. А потім ти й сам знаєш о було – знову війна, знову тиранія, знову страх і чергове підтвердження того, що сила важливіша за справедливість та людяність.

– І що ти зібралася робити? З пузом, а потім із маленькою дитиною на війні з чоловіком калікою? – його голос мало не зривався на крик, але я бачила як сильно він намагався стримувати свої емоції.

– Жити. Просто жити. Слухати своє серце, чинити правильно. Кохати, плекати добро та чесність, розчиняти в ньому ненависть та зло. Не підгодовувати демонів, підсилювати Світлу Сторону. Залишатись людьми, в будь-якій ситуації. Інакше… Ми вже програли, навіть не почавши бій. Навіть після найтемнішої ночі приходить світанок, просто дочекаємось його. І ти зовсім не каліка, навіщо наговорюєш на себе? Якщо ти відчуватимеш себе так, нічого путнього не буде.

– Ти неймовірна дурепа, яка живе у своєму придуманому світі… - такого розпачу в його голосі я не чула ніколи, але він знав – своєї думки я не зміню.

– Так, твоя дурепа, і я люблю тебе, я оберігатиму тебе, - здається ця фраза його сильно розсмішила.

– Це я мушу оберігати вас з малечею, - подивився на мене з теплом.

– Ти і оберігаєш. Ми маємо бути разом, ми будемо разом, ми все владнаємо разом. Без тебе я не зможу бути сильною.

І це була правда. Його тепло, його любов та мужнє плече вселяли в мене віру у краще. Я відчувала піднесення та любов, по тілу розтікалось тепло. Тієї ночі я солодко заснула в обіймах чоловіка. Сподівалась, що наша розмова заспокоїла не лише мене, а й його.