Розділ 11. Зламаний

Бобрик живий.

Але неушкодженим його назвати важко. Я сиділа в палаті біля нього і не могла повірити в те, що мій сильний та завжди впевнений у своїй незламності чоловік тепер лежав нерухомим, а дихати йому допомагали трубки та апарати.

Пожежа сталася у старому багатоквартирному будинку, що був побудований у довоєнний період. Всі хлопці з бригади винесли із задимлених кімнат чимало постраждалих. Сашко в той день також плідно попрацював, а потім почув ніби хтось гукав його з віддаленого куточка.

Під час роботи в задимленому приміщенні, щоб не загубитися, пожежники зчіплюються один з одним тросами, так було і у Євгена з Бобриком. Все йшло за планом, якби не той дивний голос, який чув лише Олександр. Але найжахливіше відбулося потім, бо Євген раптом відчув, що трос совається надто вільно. Виглядало так, ніби Бобрик власноруч відчепив його, бо ж кріплення надто сильне, щоб випадково зламатися чи відчепитися.

Через це Євгену довелось витратити трохи більше часу, ніж хотілося б, для порятунку вже свого товариша. Коли він знайшов побратима, то побачив, що на Бобрика зверху впала важка балка. Чоловікам ледь вдалося витягти Сашка з-під неї, коли Бобрик продовжив торочити щось про постраждалу жінку:

– Ти її бачив, тут була старенька, її треба врятувати! – на цьому слові з рота Сашка пішла кров, тож Євген не мав часу для додаткових пошуків.

Він витягнув друга та передав його медикам: роздроблений ліктьовий суглоб та ребра, які прорвали легені. Доки тіло було затиснуте балкою, це стримувало сильну кровотечу, що дозволило Бобрику вижити, але в лікарні хірурги ледь встигли зробити усе потрібне. На щастя, він вижив і прогнози були більш-менш оптимістичними.

Єдине, що його кар’єра, робота про яку мріяв усе життя та заради якої стільки всього зробив, тепер навряд чи була йому доступною.

От про це я тоді зовсім не думала.

Бобрик був живий, я знала, що все буде добре з ним і зі мною. Меланія ж казала, що в нас будуть діти?

В такі моменти розумію, що не так уже й погано мати дар. Не потрібно гадати чи виживе твій чоловік на столі хірурга. Я точно знала, що житиме.

Потрібен був лише час.

Він прийшов до тями лише за тиждень. Лікарі казали, що з його травмами це навіть рано, бо організму потрібен час для відновлення. Бобрик сильний, він викарабкається, він зможе усе, я в цьому впевнена.

Але дивитись на нього такого дуже боляче. Страшно. Коли він вперше подивився на мене і я посміхнулась йому, я побачила стільки горя в його очах. Він був зламаний. Не лише фізично, але й морально. Він все розумів. Йому було боляче і страшно.

– Любий, привіт! Як же я чекала твого пробудження!!! В нас все буде добре, просто повір.

Він з такою ненавистю подивився на мене після цієї фрази:

– Добре, кажеш? Добре? Подивись на мене. Я каліка, я не відчуваю праву руку, я ледь дихаю сам. Що ти мелеш, жінко? Якщо тобі нема чим зайнятись, йди вчи своїх дурних дітей. Може хоч якась користь з тебе буде!

Я отетеріла.

Ні, він іноді був грубіяном, але щоб так.

Йому боліло, йому було страшно. Нехай кричить, нехай ображається та злиться, він має право на це. Він має прожити ці емоції.

Мовчки кивнула та вийшла з палати. Не хотіла, щоб він бачив моїх сліз.

Розумію, що він пережив складну операцію та взагалі потрапив у не найкращу ситуацію, але не можу не плакати від образи за його слова.

Хоч якась користь….

Тобто я для нього займаюсь неважливими справами, поки славетний Олександр Бобрик рятує життя людей?

Може й так, але ж не всім бути рятувальниками. Збираюсь із думками, витираю сльози та повертаюсь назад:

– Слухай сюди, любий мій чоловіче. В тебе, точніше в нас, зараз складний період. Ти в лікарні, тобі погано, але це не привід виливати на мене відро з помиями. ВСЕ. БУДЕ. ДОБРЕ. Інакше ніяк, розумієш? Ти можеш безкінечно ридати та винуватити у всьому всіх навколо, але з твоєю роботою завжди є ризик постраждати, чи ти думаєш, що всесильний?

– Я тільки почав працювати, я діяв за інструкцією, я все робив правильно. І от який результат!

– Я бачу, і що тепер? Лягти та померти? Ні, жити, Бобрику, жити далі, народжувати дітей та бути зі мною.

– Я не зможу скоро повернутися на роботу…. Я просто з’їду з глузду, розумієш?

– Господи, де той сильний та рішучий Бобрик у якого я закохалась?

– Немає, зламався.

– Тоді ти слабкий, настільки слабкий що одна трагедія забрала в тебе бажання жити та йти до своєї мети. Якщо ти зараз вибереш невірний шлях, ніколи не зможеш повернутись до своїх мрій. Але ж ти можеш забажати іншого та докласти трохи зусиль. Я буду з тобою. Я вже з тобою, але захотіти ти маєш сам.

– Я не знаю, не впевнений, що зможу.

– Принаймні спробуємо?

– Так, добре, - ледь чутно відповів і сховав погляд від мене.

Я бачила, що Бобрику було складно прийняти той факт, що він може бути слабким. Хоча б тимчасово, бо він звик контролювати все своє життя. В нього все завжди йшло за планом, і плани ці були розписані мало не на 100 років уперед. А тут…