Розділ 6. Час обирати

Не знаю, скільки я знаходжуся в темряві. Мені не страшно і не холодно, я ніби застигла, навколо мене нічого немає. Аж раптом на горизонті з’являється знайомий образ Меланії, вона у заквітчаному вишитому одязі, а на голові величезний вінок з польових трав, пшениці та інших малознайомих мені рослин. Вона дивиться на мене серйозним поглядом та чогось ніби чекає.

– Де я?

– Зараз ти повільно опускаєшся в темні глибини Чорного озера, озерні демони затягують тебе туди, звідки людині не вибратись. Здається твій друг пірнув за тобою, хоча й знав, що врятуватися з цих вод ще нікому не вдавалось.

– Бобрик пірнув за мною? Я чула його голос… Я помру?

– Якщо ти цього хочеш.

– Це не смішно, як я можу хотіти померти?

– Ти не опиралася демону, а пішла на його голос, виконала його волю. Демони не мають сил у світі людей, але можуть кликати та тягнути. Чорне озеро – одне з місць сили, місце сили Темної сторони. Тут темні панують, тому й бояться люди цих земель, уникають. Забагато людей тут загинули.

– Я не хочу помирати. І Бобрик маж жити.

– Тоді я допоможу тобі.

– Але зачекай, що за Темна сторона?

– Так у світі заведено. Ми живемо в гармонії темряви та світла, що існують паралельно зі світом людей. Між Темною та Світлою стороною постійно йде битва, вона не припиняється ні на мить. Здебільшого Світла сторона утримує баланс, це і є наша задача. Однак іноді сили темних переважають, тоді їм вдається прорвати нашу оборону – у світі людей це проявляється війнами, голодом, хворобами та природними катаклізмами.

– Ого, тобто вищі сили існують? Бог є?

– Ми всі діти Творця, але світом люди керують. Творець створив для нас цю Землю дуже давно, він створив баланс темряви та світла та навчив нас самих створювати світ навколо, розвиватися. Ми ще так мало знаємо про цю прекрасну планету. Коли баланс підтримується, цивілізація розвивається, а коли темні переважають – ми знов і знов проходимо через руйнацію та смерть.

– І чому ж він це допускає?

– Наш Творець давно вже мандрує по іншим світам. Чому ти думаєш Він мусить ще щось для нас робити? Він дав нам квітучу планету, кожен народ отримав свої багатства. Лише люди винні, що не вміють і не хочуть вчитися розпоряджатися цінними здобутками.

– Я не розумію, як це люди усім керують і при цьому є світ духів.

– Зрозумієш, мила, ми ще поговоримо про це. Вчинки та думки людей, бажання та мрії. Вони або посилюють Світлу сторону або дають перевагу Темній. А такі як ми існуємо, щоб підтримувався зв’язок між людьми та духами. З давніх-давен нас вважали віщунами, мудрецями, волхвами, відьмами… Люди приходили, щоб дізнатись свою долю, прийняти вірне рішення. В цьому і є наша мета, посилювати Світлу сторону добрими вчинками, славетними подіями, розвитком цивілізації. Та існують і темні віщуни, вони пропонують людям владу та силу, насправді ж несуть лише смерть та біль. Ми українського роду, козацького, завжди мали мудрість древніх, поки темні чаклуни зі східних народів не почали нищити наші місця сили. Довгі століття вони правили над нашим народом, але все закінчується і їхній кінець вже близько.

– То Радянський Союз Темна сторона створила?

– Ні, його створили люди, які обрали темряву в своїй душі. Вони годували демонів своїм страхом та жаданням влади. Запам’ятай, Світлано, люди мають набагато більше значення, ніж всім здається. Ми ще поговоримо про це, але треба рятувати тебе та Бобрика. Ти ж знаєш, що він небайдужий до тебе?

– Я… ні, не знала.

– Обирай життя, нічого не бійся, дій. А зараз відкрий очі та повертайся до нього!

Відкриваю очі і одразу починаю кашляти, мулиста вода виходить з легень, в грудях болить і перехоплює дихання. Мене трусить, і я не одразу помічаю поряд себе Сашка – він дивиться на мене, не відводячи очей, ніби чекає, що я от-от накинусь на нього чи щось типу такого.

Знесилена кладу голову назад на землю, намагаюсь вирівняти дихання. Бобрик швидко підскочив до мене та легенько плеснув по щоці:

– Ау, ти жива? – в його очах бачу страх та якесь дивне тепло, відповісти ще нічого не можу, тому просто схвально киваю головою. Він інтуїтивно притягує мене до себе, обіймає, холодними губами торкається чола. – Як же ти мене налякала, мала. Якого біса ти в воду полізла? Тут не можна купатись.

– Я… не знаю, - справді не знаю, що йому сказати.

За мить до нас підбігають Марк з дівчатами, вони несуть ковдри з авто:

– Оце відпочили на природі, трясця! – Марк не втримується від коментаря та дивно дивиться на нас з Бобриком.

– Угу, - вимовляє Сашко, не випускаючи мене з обіймів.