Розділ 5. Легенди Кіровоградщини

Осінь 2008, Кіровоград

Вчитися, вчитися та ще раз вчитися. Дивно, але після того сну, в якому мені наснилася Меланія, я стала зовсім іншою. Спокійнішою, мабуть. Я зрозуміла, що моя тривожність здебільшого пов’язана із тим, що я не приймаю себе, не приймаю свій дар. Витрачаю час на те, що боюся чогось незрозумілого, боюся того, чого немає. І чи є в тому сенс?

Мені 17 років, я вступила на історичний факультет та нарешті в мене все виходить так, як я того бажаю. Батьки були спочатку розгнівані тим, що я все-таки пішла до інституту на неактуальну професію, бо ж вчителі історії нікому не потрібні і мало заробляють. Однак потім, коли я отримала стипендію та весь час просиджувала в бібліотеці, поглинаючи знання мов та губка, замість алкогольних паті з однолітками, усіх все влаштовувало.

Зрештою, яке їм діло до мого життя? Невже я не в праві сама планувати своє майбутнє, якщо в ньому жити мені? Навчання було трохи не таким, як я його собі уявляла: в учбових матеріалах було багато радянщини, що неймовірно обурювало, але надихали викладачі, що справді хотіли чомусь нас навчити. Моя група була цікавою, хлопців та дівчат десь порівну, ми іноді всі разом ходили гуляти, але справжніх друзів я серед них так і не знайшла. Я перестала сторонитися людей і із задоволенням відкрила для себе той факт, що більше не бачу навколо самі тільки біди та смерть. Ну серйозно! Може своїми страхами я справді кликала до себе увесь той негатив, а треба було просто поглянути на світ трохи позитивніше?

Правду кажуть: хто шукає, той завжди знайде.

А потім мені ще й дали індивідуальне завдання, в ході якого я мала дослідити міфи рідного міста та написати про них статтю до історичного журналу. Сказати, що ідея мене захопила, то нічого не сказати!

Я сумлінно ходила до бібліотеки, перечитуючи цікаві архівні дані, але мені все було мало і мало, тож я засиджувалась до закриття закладу, зі мною вже віталися усі працівники бібліотеки, настільки часто я туди заходила. А ще вони з сумом споглядали за тим, як я нагрібала все більше книжок, що означало для них довгий робочий день і автоматично відміняло можливість піти додому раніше.

В один із прохолодних осінніх вечорів я саме вийшла з бібліотеки (ото здивувала!) і топала до автобусної зупинки. На подвір’ї універу знаходилась доволі шумна компанія дівчат та хлопців, вони розказували одне одному страшилки та голосно сміялися. Мимоволі я почула монолог симпатичного шатену у синій формі:

– Це все казки, а я вам справжню моторошну історію зараз розкажу! Ви ж бачили ті великі металеві листи над дірками в тротуарі, що навпроти «Дитячого світу»? Так от їх побудували нацисти під час Другої Світової, коли Кіровоград був під окупацією. Ходять чутки, що там вони мордували людей голодом, і душі деяких із них досі виють вночі. Тож начувайтеся, коли ходите тими вулицями, бо душі замордованих полонених заберуть вас до себе і більше ніколи не випустять….

– Яка дурня, - я якраз проходила поруч та надто голосно висловила свою думку про його маячню, яку незнайомець величав «реальною страшною історією».

– Що ти сказала??? – мій опонент обурився, а я зрозуміла, що бовкнула зайвого, але ж то вже була моя тема, тож…

– Я сказала, що ти говориш абсолютну дурню. Такими казками хіба що дівчат кадрити. Це ж неправда! – вмить гомін його друзів зник, усі з посмішкою дивилися в сторону промовця. Він виглядав так, ніби зараз ладен стукнути мене, але лише видихнув та продовжив:

– Що ж, пані… Як тебе там? І як же було насправді, може розкажеш?

– О, та залюбки, - я настільки увійшла в азарт, що навіть не зашарілася у присутності старших студентів, а це було зрозуміло з першого погляду на них. Високі статні хлопці та красиві дівчата точно вирізнялися на фоні «першачків», до яких власне належала і я.

– Валяй, - здається мій новий знайомий вже й був не радий, що запитав.

– Ну добре, усі ви точно знаєте, де знаходиться будинок міської ради, зараз його ще часто називають «будинком з колонами». Так от раніше на його місці розташовувався Успенський собор, відкритий ще у 1902 році. То була церква неймовірної краси, я бачила архівні фото. Звичайно ж, у часи правління радянського союзу усі релігійні святині закривали, тож він не став виключенням. Під час Другої Світової місто було під німецькою окупацією, а коли нацистів відтіснили, вони намагалися підірвати Собор. Повністю зробити це не вийшло, однак уже радянська влада підірвала будівлю в 1949 році, щоб збудувати на її місці сучасну відому нам міськраду. Тоді ж під час будівництва на задньому дворі були знайдені «катакомби». Люди думали, що то підземні ходи до річки Інгул. Насправді ж за храмом розмістився старовинний некрополь, де були поховані важливі люди в історії Кіровограда. Підземні ходи знаходились також з правої сторони від храму, але там використовувались вже для зберігання краму та продуктів для церкви. А оці твої міфічні тунелі, ніби побудовані нацистами, були звичайними льодівнями для спускання м’яса та льоду під землю, коли не було холодильників. І з’явилися задовго до нацистів, тож…

– Ха, Бобрик, зробила тебе мала! – інший хлопець, що саме сидів на лавці почав дражнити жартівника.

– Ой, ну подумаєш…

– Вчіть історію свого краю, панове, - мовила я та з розумним видом почимчикувала до зупинки.

За кілька хвилин мене догнав той парубок з лавки та запропонував провести додому. Спочатку я хотіла відмовитись, а потім зрозуміла, що надворі ще світла пора та й домашні завдання я всі зробила. Подивилась на свого нового товариша, ім’я якого я ще не знала. Світле волосся, блакитні очі та ластовиння: