Розділ 4. Формування особистості

2007 рік, Кіровоград

Щось постійно оберігало мене, чи хтось. Я не знаю. Іноді мені здавалось, що то Неллі, але ж її вже давно немає. І чи немає насправді? Хотілося вірити, що бабуся Ніна перебувала в якомусь іншому світлому світі, де не було болю, страждань та злоби. Навколо мене майже завжди були приємні та добрі люди, мене ніхто не ображав, хоча однолітки в свої 16 років часто потрапляли в доволі дивні ситуації.

Можливо проблема була в тому, що я все більше часу проводила за книгами та навчанням. Я досі не знала, ким хочу стати, коли виросту, але мене цікавила історія. Історія моєї родини, історія України, тому я вирішила вступати до Педінституту на Історичний факультет.

Скажу чесно, батьки такому вибору дуже здивувались, може навіть трохи засмутились, бо бажали мені кращої долі. Вони обоє були без вищої освіти, і вважали, що саме через це заробляли мізерні кошти та ледве могли прогодувати нашу родину. Дідусь чекав, що я теж стану архітектором, але точні науки були від мене завжди дуже далекими. Іноземні мови також давалися мені тяжко, тож вибір на користь історії склався якось сам собою.

Після тих видінь про майбутню смерть моїх друзів я сильно віддалилася від усіх моїх знайомих. З книгами було простіше, я точно не могла побачити їхнє майбутнє. Спочатку на мене ображалися, а потім просто звикли до того, що гуляє Світлана сама, уроки вчить сама і взагалі якась дивна вона стала.

Мене це влаштовувало, я дуже втомлювалась від людей.

По-перше, спілкування. Я розуміла, що думаю не так, як більшість моїх співрозмовників, бо мало не всі люди вважали себе жертвою обставин, коли ставались якісь негаразди. Моя однокласниця Катя завжди прогулювала заняття, а потім на контрольних дивувалась поганим оцінкам і ображалась, коли їй не давали списувати.

– От завжди мені не щастить! – казала вона, - Знову погані оцінки будуть, а я ж так стараюсь!

– Ти ж не була на тому уроці, а вдома не підготувалась – от тобі й результат.

– Свєта, це все ти винна, просила ж дати списати. Хіба важко тобі було, га?

Таких історій було дуже багато.

По-друге, поведінка людей. Мої батьки часто допомагали з продуктами старій сусідці, коли могли це робити. Бабуся з села передавала то цукор, то олію, то трохи борошна за пай. Маму так вчили, що про сусідів турбуватись треба, не чужі ж люди. Однак вдячності в очах Галини Семенівни я ніколи не бачила. Більше того, вона здебільшого ходила з маминими гостинцями на базар і продавала їх, щоб купити собі горілки. Коли інтрига розкрилася, батьки вирішили більше нічого їй не давати. З того часу й стали на весь під’їзд нелюдами та скупими голодранцями.

Я дивилась на це і не могла зрозуміти, чому так? Чому жінка не розуміла доброти, а використовувала моїх батьків, а потім ще й зробила винними? Ще кричала щось про куркулів. Вона все життя пропрацювала секретарем якогось депутата ще до розпаду Радянського Союзу, а потім не стало СРСР і усі її здобутки та зв’язки втратили актуальність. Діти роз’їхались по світах, гроші на книжці згоріли, як і у багатьох інших радянських родин.

А тепер у бідах Галини Семенівни винні були всі навколо. Особливо ті, хто жив хоч трохи краще за неї.

По-третє, думки та бачення інших. Ще до вступної кампанії до інституту я чітко запам’ятала слова батька:

– Ти маєш зрозуміти, що може не треба тоді оте навчання? Якби на архітектурний, то дід би влаштував тебе, але ж тобі треба кудись  та щось. Непутяща! От не вступиш сама, підеш на базар трусами торгувати. Я тобі за вступ платити не буду, нема в мене грошей.

Та я ж і не просила. Ніколи не просила. Я взагалі не могла зрозуміти, як влаштований цей світ, де для того, щоб вступити до вишу треба мати зв’язки, а не голову на плечах, для гарної роботи требами мати крутого дядю-кума-брата-тата, інакше будеш вулицю мести.

Наївна, я вірила, що вивчу матеріал і все зроблю сама. Якось так і сталося, може мені допомогло моє шосте чуття чи дар, однак все працювало.

Люди ж навколо мене постійно стверджували, що робити все за правилами не можна, бо так ніколи і нічого не вийде. Ти жінка, а значить твоя справа сидіти дома під крилом батька, а потім вже чоловіка. Домогтися чогось у житті ти можеш тільки своєю вродою та тілом, ніяк інакше. Все вирішують гроші та влада. А ми, звичайні люди нічого не вирішуємо, бо ми бідні.

От якщо якимось чином заробимо гроші, тоді всіх покараєм, всіх обкрадемо вже ми, бо зможемо. Так всі роблять і не питай чому. В лікарні, в школі, в інституті мало не все вирішують гроші та зв’язки. При цьому усі носять одне одному гроші та могоричі, а потім дивуються, що країна працює якось неправильно. Закони якісь неправильні, все дивно і незрозуміло. Це ж тобі не Європа і не Америка.

А чому?

Ми чимось гірші за інші країни? От цього я не могла зрозуміти, доки до мене не дійшло одне просте розуміння: всіх все влаштовує. Тільки мене – ні.

Люди хотіли, щоб світ змінювався та ставав кращим для них, але самі вони для цього нічого робити не хотіли. Нічогісінько. Навіть маючи чіткі вказівки. Це дивно, егеж? Ну невже так буде завжди? Хіба може це все привести нас до кращого результату.